Випуск 15. Помста

 Тодось Осьмачка, письменник родом із центральної України, жив поміж геніальністю та (ймовірним) божевіллям. Рятуючись від переслідувань радянської влади, він удавав безумця; зрештою опинився в екзилі, поневірявся Європою та Північною Америкою. У віршах і повістях Осьмачка — майстер метафор і символів. Розповідаємо історію одного з найбуремніших і найемоційніших літераторів XX століття.

Коли вже зрілого автора питатимуть про братів і сестер, той ухилятиметься від відповіді або переповідатиме плутані історії. Загалом про минуле Осьмачка завжди розказував фрагментарно, несистематично. Навіть Марія Кейван, лікарка й письменниця, одна з небагатьох подруг і найточніша біографістка Осьмачки, не могла сказати, скільки ж дітей було в родині: «Та мусіло бути їх хоч шестеро». А от що знаємо напевно — що в родині балакали, за словами самої Ївги, «мовою християнською», тобто українською. У школі ж викладали російською, тож Тодось розумів не все.

У 1916-му юнака намагаються мобілізувати. За словами Осьмачки, щоб уникнути призову, він спробував зімітувати хворобу: впав і прокусив собі язика. Мовляв, досвідчений лікар розпізнав акторську гру, та все ж звільнив письменника від служби. Можливо, саме тоді Осьмачка пережив перший у житті напад епілепсії — але сам він у цьому не зізнавався. Пізніше, у 1930-х, Тодось неодноразово імітуватиме божевілля, аби уникнути переслідувань і арештів.

Ще в університеті Тодось долучається до АСПИСу (Асоціації письменників), а пізніше — й до МАРСу (Майстерні революційного слова). Початок 1920-х був, можливо, найщасливішим періодом його життя. Збереглася світлина з того часу: поруч із Тодосем Борис Антоненко-Давидович, Марія Галич, Борис Тенета, Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний. Літературна молодь, що мріє і мислить широко, навіть нестримно. У першій поетичній збірці «Круча» (1922) Тодось описує світ із небаченим розмахом: «Гей, земле! / Диявольський регіт твій чую / у шумі мільйонів планет, / в мільйонах віків». Епічність дум, народна образність, космічний масштаб — це тексти юного, але вже вкрай амбітного автора.

Якби треба було обрати чільну рису молодого Осьмачки, це була б іронічність. Сучасники відзначали його мало не саркастичну посмішку. Втім, у текстах Осьмачка не забуває про трагічні ноти. 1923 року з’являється вірш «На Ігоревім полі»: плач, лемент за загиблими, передчуття власної долі. Автор постійно повертається до думки, що акт творення — ймовірно, єдиний спосіб досягти безсмертя на землі, «де немає жодного променя морального світла» (такими словами Василь Барка описує часопростір у текстах Тодося). У збірці «Клекіт» охоплений розпачем ліричний герой виголошує: «О, будь ти прокляте, життя моє!».

Майстер метафор і символів, Тодось не знає півмір, не шукає тихого слова, стриманого образу. У цьому контексті він — анти-Зеров, автор безкомпромісний у творчості й житті. Юрій Шевельов дає Осьмачці містке визначення: антинеокласик, що повстає проти строгої форми. «Скрізь докидається скарга, образа, обурення», — пише про поезію Осьмачки Василь Барка. З віршів здається, ніби навіть молодий Осьмачка в колі приятелів — нескінченно самотня людина: «Я знов самотній і проклятий — / схилився тяжко до вікна: / на мурах, ніби на розп’яттях, / з пилами буря умира». Ліричний герой Осьмачки безупинно тікає від туги, але ніколи не стає від того бодай трохи щасливішим. «Куди, куди втічу від горя, від тих зловісних голосів?..» — питання лишається без відповіді. Поезія Тодося часто песимістична, темна: «Над багатьма віршами Т. Осьмачки нависають страшні безмовні небеса», — зазначає Барка. Теперішнє прокляте, минуле втрачене.

Ще один важливий мотив у поезії Осьмачки — повернення забутого. У вірші «Скитські вогні», що дав назву збірці 1925 року, автор пише: «О, скити, пращурі мої, / тепер я знаю, що зринають із степів / ото забуті вами у віках вогні / під арки чорні вороних ночей, / що миє тирсою старезний степ». Автор свідомо накреслює суцільну лінію від далеких них до близьких нас. Із пасивного локусу, джерела ресурсів український степ перетворюється на живе місце пам’яті, осердя ідентичності.

Уже наприкінці 1920-х Осьмачку починає переслідувати радянська влада. Тоді ж він пише «Думу про Зінька Самгородського» — поему про ватажка українських національно-визвольних змагань. Рукопис доводиться сховати в пляшці на батьківському городі на два десятиліття. «Думу» вдається опублікувати лише в 1940-х, коли Тодось уже перебуває за кордоном. У 1930-му суд виносить обвинувальні вироки в процесі «Спілки визволення України» за сфабрикованою справою проти інтелігенції. Тодось усвідомлює, що невдовзі прийдуть і по нього. Він переховується в рідному селі Куцівка, у сестер — тих самих, яких потім так неохоче згадуватиме в розмовах. Коли Осьмачку все ж забирають на допити, той знову вдає божевільного (та чи справді вдає?). План спрацьовує: врешті Тодося відправляють у Кирилівську психіатричну лікарню, де він перебуває аж до німецької окупації Києва в 1941-му. Тоді йому, на відміну від сотень убитих нацистами пацієнтів, вдається вибратися.

І в моменти затемнення, і в періоди ясності Осьмачка — вкрай важка людина з майже нестерпним характером. Крім новеліста Григорія Косинки в молоді роки, з ним мало хто дружив. З жінками Осьмачці також не щастило. Хоча ні, не так: це жінкам із Тодосем не щастило. Дружину Лесю він не любив, із сина всіляко глузував. Одного разу, повернувшись додому й сівши переглядати рукописи, письменник накинувся на Лесю зі звинуваченнями, що та пустила в їхній дім «ґепеушника» й агент читав Осьмаччину поезію. Іншого разу від розлюченого Тодося жінку врятували сусіди. Тоді друзі відправили поета в санаторій для нервовохворих, звідки той невдовзі втік. Уявних обра́з Тодось дружині не пробачив і пізніше, вже в еміграції, всім розповідав, що він удівець, хоча Леся була жива. Про сина навіть не згадував — на випадок, якщо той зробився агентом НКВС.

Інша любовна історія сталася з Осьмачкою в його сорок сім. Відпочиваючи на лікувальному курорті Криниця-Здруй у Бескидах, Тодось без пам’яті закохався в ігуменю сестер-студиток Йосифу. Через надто активні залицяння письменника жінка мусила залишити містечко. З думкою про Йосифу Тодось написав низку віршів, що входять до збірки «Китиці часу».

Усі три повісті Осьмачки вперше вийшли друком поза Україною. «Старший боярин» (1946) — дивовижна історія про любов, смерть і заснування таємного братства «Перший курінь вільних українців». «Мережано-гаптована, золотом вишивана» оповідь про Україну, як описував її Юрій Шевельов. Втім, це не реальна Україна, а радше уявна земля, де час плине циклічно, а простір набуває ознак міфологічного локусу. Атмосферою твір вирізняється з-поміж творів Осьмачки. Відомішою стане хіба автобіографічна «Ротонда душогубців» (1956), де головний герой Іван Брус, ідеаліст і борець зі злом, намагається протистояти знищенню українського села. Коли його хапає слідчий НКВС, Брус вирішує імітувати божевілля й таки переграє чекіста в психологічній грі: Івана відправляють до психіатричної клініки. Тільки чи можна назвати це перемогою людини над системою? Зайве й казати, що Тодось Осьмачка, на взір Флобера, міг впевнено заявити: «Іван Брус — це я».

Ще до кінця Другої світової війни Осьмачка виїжджає до Німеччини. Там 1945 року в таборі для переміщених осіб він знайомиться з родиною Кейванів. Так починається один із найцікавіших періодів його життя — європейський, а згодом американський. Наприкінці 1940-х Тодось уже мешкає в Штатах. Спочатку влаштовується нічним прибиральником на Пенсильванський вокзал у Нью-Йорку, пізніше працює палітурником, перекладає, доглядає будинки. Тодось міняє роботи, аж доки 1957 року журналіст і редактор Юрій Стефаник створює фонд допомоги Осьмачці.

Втім, навіть діставши поміч від діаспорян, Тодось надовго ніде не зупиняється. «Самотній мандрівник, що йшов до вічності», — пише про нього Кейван. Упорядник видання спогадів «Живий Осьмачка» Сергій Козак порівняє це волоцюжництво з мандрами Григорія Сковороди. Паралель, безумовно, гарна, але навряд цілком справедлива: якщо Сковорода подорожує в пошуках істини, то Осьмачку жене далі страх. Щоразу повторюється та сама історія: Тодось приїжджає в нове місто, активно інтегрується в емігрантське коло, сподіваючись на визнання та прийняття, однак невдовзі вирішує, що люди навколо — чи то шпигуни НКВС, чи його персональні ненависники. Місцеві угрупування й організації Тодось називає «зайвими та нікудишніми», а літературний процес — яловим і слабким. Перекладачка Людмила Коваленко пізніше скаже, що в Осьмачці завжди було «щось наїжачене», а його незграбні жарти всіх зачіпали.

Врешті Осьмачка опиняється в Канаді. Розсварившись з усіма хвилями еміграції й там, повертається в Штати. Монреаль, Едмонтон, Міннеаполіс, Торонто — Осьмачка продовжує мандри, та найчастіше буває у Нью-Йорку та Філадельфії. Хай куди їде, завжди везе з собою всі рукописи. В часи еміграції Тодось часто бере на себе роль нещадного критика, не лишаючи від текстів колег каменя на камені. «Пустка, цілковита пустка — після Осьмачки — в нашій еміграційній літературі і пресі взагалі», — резюмує літературознавець Анатоль Юриняк. У статті «Бездоріжжя наших мистецьких смаків у літературі і в літературному побуті» Осьмачка звинувачує колег у співанні «безсердечно-дерев’яної пісні похоронної». Мовляв, канадсько-американська преса читачів присипляє, а не розраджує.

Сам Тодось критики не терпить і ставиться до власних творів украй ревниво: в рукописах не можна виправляти навіть ком. Своїми ідеалами Осьмачка вважає авторів минулих епох, передусім Джорджа Байрона. Ще цінує Вільяма Шекспіра та Джона Мільтона. Усіх трьох перекладає. Емігрантів-сучасників сприймає вкрай негативно. У митцях, котрі виїхали з СРСР, найчастіше вбачає «платних агентів НКВС, що чигають на його життя». Найбільше ж письменник боїться отруєння: Тодось ніколи не їсть зі спільного столу, довіряючи тільки Кейванам.

В еміграції, починаючи ще з Німеччини, Осьмачка часто буває в амбулаторії, зазвичай з уявними хворобами. Фізично здоровий і витривалий, він постійно випрошує рецепти на нові й нові ліки, при цьому майже ніколи їх не забирає. А от ментально Осьмачка справді потерпає, найбільше — від параної, зорових і слухових галюцинацій. «Можна дивуватись, що людина з психічною хворобою дала такий колосальний вклад у культуру, а до того стала прикладом по-геройському безкомпромісового життя», — з любов’ю пише про друга Марія Кейван. Останні роки Осьмачка проводить в очікуванні Нобелівки, не сумніваючись, що невдовзі здобуде головну літературну нагороду. Важливіше для нього не світове визнання, а гроші, яких постійно бракує.

Останню велику подорож Тодось здійснює 1961 року, і це порив до Європи. У Німеччині Осьмачку розбиває параліч. Іван Багряний у листах засвідчує, яким побачив Тодося в лікарні: «Витягнений на весь зріст, суворий, як Данте». До США письменника повертають спеціальним рейсом військово-транспортного літака. Останній рік життя Осьмачка проводить у шпиталі «Пілігрим» на Лонґ-Айленді.

Письменника не стало 7 вересня 1962 року. Останній прихисток він знайшов на українському цвинтарі в містечку Баунд-Брук у Нью-Джерсі. Могила непафосна — так і не повіриш, що під коричневою плитою з невибагливим візерунком лежить один із найбуремніших, найемоційніших авторів XX століття. А от у що хочеться вірити — що він врешті-решт знайшов спокій і примирення із собою та світом.