Це міг би бути чудовий відпочинок
Автор цього есею — український бойовий медик. Він проводить дні в очікуванні, коли по рації повідомлять про чиєсь поранення. Поміж чергуваннями на службі й навчанням психології вдалині від воєнних дій він міркує про втому, обов’язок і неможливість відпочинку під час війни. У цьому глибоко особистому тексті автор розкриває емоційний тягар турботи про інших при одночасних зусиллях триматися самому.
Я сиджу на дивані, застеленому американськими гуманітарними простирадлами — військовими, гірчичного кольору, — в повністю обшитій деревом кімнаті з наглухо забитими вікнами й щільно зачиненими віконницями. Прямо переді мною ще один кутовий диван, чомусь порожній, хоча зазвичай на ньому сидить (або лежить) мій водій. Диван має «красивий» дугастий вигин, щоб дорого виглядало в інтер’єрі. Не можу з певністю сказати, яка зараз пора доби, та що там — навіть яка пора року надворі. Кімната залита огидним синювато-білим світлом з люстри; спроби якось його притлумити, щоб не випалювало очне дно, завершилися тим, що я обгорнув кожну лампочку невибіленими фільтрами для «вешки» — фільтр-кави V60. Каву я всюди тягаю за собою, аби почуватися хоч трохи по-домашньому; зрештою, не пити ж мені те сміття, що видають у Силах оборони.
Я дивлюся на диван навпроти, туди заскакує кицька. Її вивезли із села, де в нас була позиція, тепер уже розібрана дронами, але так і не назвали — чи то я забув, бо назвали якоюсь банальною Муркою, то краще просто Кішка. Вона проходить диванною дугою, всідається на найвищій точці, дивиться на мене, мружачись. Я встаю, гладжу її, Кішка привітно вигинає спину, хвіст стовбуром. Потім кусає мене, але обережно, і йде у своїх справах. Я сідаю на своє місце й далі чекаю. На мене знову накочує нудотний смуток.
Ця сцена прийшла мені під час практики активної уяви — однієї з базових технік юнґіанського аналізу — на магістерському модулі з клінічної психології в УКУ. Коли я описував її групі, у горлі перекочувався слізний клубок. Закінчив словами про жахливу втому від очікування. Про це соромно казати, бо знаю, як втомлюються ті, кого я прикриваю — чекаючи, доки вони зазнають поранень. На позиції втоми зазвичай не помічаєш: її тримає під замком постійний стрес, напруга, небезпека, виходи на зв’язок що дві години вдень і вночі. Там багато кофеїну, мало сну, подеколи модафініл, безкінечний потік контенту з водієвого телефона, спроби навчатися й писати тексти (навчальні переважно; часом здається, що з нас роблять письменників, а не клінічних психологів). Але в місці, віддаленому від реалій війни, захист падає.
***
Власне, більшість часу на чергуваннях я гаю саме так: сиджу на дивані, спостерігаю, що відбувається на дивані навпроти. Я у формі; у кишенях бойових штанів зі знімними пластиковими наколінниками — безлатексні рукавички, маркер, мультитул, на тактичному поясі — надгострі ножиці, аптечка, пара додаткових турнікетів, підсумки для магазинів (порожні, щоб збільшити мою маневреність), сумка скиду. Спати з усім цим дуже незручно. Праворуч від дивана, на який я дивлюся, — розкладачка, тримач і стійка для крапельниць. Це чиясь дача в зоні бойових дій, яка слугує нам медпунктом.
Я — бойовий медик на кейсеваку. Моя робота — чекати, доки все стане погано. Приїжджаю, коли все вже котиться до сраки. У побратимів і посестер асоціююся тільки зі стражданням, болем, втратою кінцівок, запахом заліза й печінки, який довго не випирається з одягу, чіпляється за нюх, лишається десь на тлі, тривожить, муляє. Я не покращую ситуацію, а намагаюся стримати від’ємний баланс, поки він не став зовсім непоправним. Мені не раді. Я не радий. Мені бажають нудної зміни. Я, заступаючи на чергування, прошу не змушувати мене працювати. Коли бачуся з бійцями, щоб наповнити їм аптечки чи поставити крапельниці, жартую про смерть, а вони забобонно відмахуються.
Я дуже втомився від цього очікування. Навіть у певному сенсі радію, коли воно закінчується, бо дочекатися можна лише чийогось болю, поранення — і я неодмінно дочікуюся.
***
Коли приїжджаю до Львова на навчання, розкладаю речі з баула, який постійно збираю-перезбираю під різні режими, «виїзд на чергування» та «цивільний одяг для мирного міста», то тут — попри дещо показні хвилини мовчання й таке інше — починає здаватися, ніби люди живуть у щасливому світлому майбутньому, де ми перемогли у війні, й усіх тих диванів очікування і бліндажних нар не існує, можна не чекати на чийсь біль, а вже розбиратися з наслідками: лікувати ПТСР, моральну травму, депресію.
Тоді втома накочує по-справжньому.
І щоразу, коли повертаюся з університету на службу, колеги дивляться злегка осудливо й питають: «Ну як, відпочив, свіженький?». Трохи заздрощів, трохи злості, та сама втома. Хоча в ті кілька днів «відпочинку» з виснажливим, однак цікавим навчанням і спілкуванням, море втоми лише виразнішає, заявляє про себе: «Я існую, мене так просто не позбудешся, не вичерпаєш чайною ложкою днів, за які маєш встигнути навіть більше, ніж робиш на фронті». Вихід із цього моря один, нам усім відомий: на службі я приїжджаю по тих, кому виходити настав час.
У мирному місті я сплю гірше, хоч і довше, зовсім не можу виспатися. Підхоплююся раніше будильника, бо звик прокидатися й чéкати зв’язок: чи всі відписали? Час від часу здається, що для відпочинку мені вистачає трьох півторагодинних циклів сну. Насправді я просто звик, мій організм не розглядає альтернатив і тільки після доби з лишком без сну дозволяє собі поспати як слід. Ці солодкі сім із половиною. Зазвичай же достатньо рівно стільки сну, скільки ти можеш організмові вділити.
***
Особливо непросто поспати на службі, коли знаєш, що екіпажі працюють: люди не сплять, виходять під обстріл, їдуть на перезмінку під російським вогневим контролем, і ти годинами чекаєш, поки в чаті одна по одній виринають назви населених пунктів, що їх вони мають проминути. Тривожишся з кожною кількахвилинною затримкою. Пишеш, дзвониш, сіпаєш старших командирів, екіпажі поруч. Коли озиваються — видихаєш. І так по колу.
Це не привід жалітись. Я просто сиджу на дивані на старій дачі або на розкладачці в підвалі й чекаю, доки зазнають поранень інші, ті, кому важче, страшніше, небезпечніше. Ті, хто точно зазнає поранень. Без варіантів.
Тому я не поспішаю у відпустку. По-перше, нас, боймедів, не так багато. Нас довго й складно навчати, возити за кордон, адаптувати, підтримувати навички актуальними. Коли один чи одна вибуває — у решти менше передиху, вони гірше відновлюються, прибувають на евакуацію не такі свіжі, можуть помилятися. А ще медики теж зазнають поранень, і коли когось контузить або накопичені контузії пришлють привіт у формі інсульту чи незворотних неврологічних наслідків, в інших медиків зміни стануть довшими й частішими, ротацій поменшає.
Тож відпустка відкладається. Щось не квапляться люди йти нам на зміну, давно не видно черг до військкоматів, а в мережі чи розмовах зі знайомими раз у раз звучить щось на зразок «його зловили тецекашники», на що стискаєш губи й намагаєшся змінити тему. Чи зовсім не говорити з людиною. Сил сперечатися немає, сліпий глухому не товариш; треба працювати, відпочину згодом. А поки чекаєш на чиєсь поранення, можна повчитися на психолога — чи парамедика, як деякі мої посестри. Щоб, коли вже мені служити відносно легко, вправніше допомагати тим, кому служити важче.
***
Я намагався помислити про місце, де відпочиваю, а не тільки на щось чекаю — або ж відчуваю таку втому, що хочеться повернутися до очікування, у підвал чи на стару дачу. Парадоксально, та єдиний мій простір безпеки — це лімінальний простір подорожі. Де немає зв’язку, де є визначений час у дорозі, де я обмежений у переміщеннях.
Такі проміжки виявляються найпліднішими. Можна прочитати щось, що давно відкладав, можна дозволити собі відлетіти думками. Читання — найбільша моя втрата цих років. Воно здається найменш обов’язковим з усіх різновидів діяльності, якщо його не застосуєш до конкретної проблеми, як-от кейсу клієнта в психологічному консультуванні чи навчання з бойової медицини. Просто читати щось на теми своїх зацікавлень, художню прозу, поезію.
А можна щось написати — есей, вірш. Більшість моїх поетичних текстів цього року (а пишу я й без того рідко) написано в маршрутці між Сумами й Києвом чи в потягу до Львова. З одного боку, саме тут я відпочиваю, з іншого — це теж праця. У кожному разі в дорозі я почуваюся найбільш у контакті з собою, своїми потребами, думками й почуттями.
***
Та загалом, як можна зрозуміти, доводиться багато дисоціюватися. Зустріч зі своїми почуттями на службі, м’яко кажучи, демотивує. А якщо допустити власний регрес, комусь — зокрема й тобі самому — це може вартувати життя чи здоров’я. Робота бойових медиків полягає серед іншого в тому, щоб не створювати додаткових проблем — бо потім нам же їх розв’язувати.
Найсумнішим для мене було отримати купу привітань із днем народження, де кілька разів промайнула думка, що без мене перебування в Києві на початку літа відчувається неповним. Найсумніше — приїжджаючи, щоразу обирати, як саме витратиш лічені дні вдома. Чи виспишся. Чи пройдеш медичне обстеження. Чи побудеш із близькими, з тими, кого любиш. Чи відлежишся, чи візьмешся за побутові справи, які за твоєї відсутності стають суцільним клубком проблем, що фруструє самою своєю неохопністю.
Кожен приїзд додому тільки спалює ще більше сил, бо графік щільнішає, неможливість усіх обійняти, з усіма побути деморалізує; бо віддалення від близьких стає нездоланним. І знову хочеться у свій підвал до мокриць і павуків, до постійного гудіння вебасто, темряви й сирості, рваного сну, дзижчання FPV, ревіння кабів, хропіння й плямкання водія.
Зараз я сиджу в кріслі на балконі дачі. Звідси відкривається краєвид на мальовничий яр у передмісті Сум. З яру періодично злітають дрони-перехоплювачі з ідіотською назвою; із посадок, що з двох боків оточують дачне селище, періодично стріляє кулемет по шахедах і молніях — ті падають неподалік, контузять моїх колег і кошенят, яких народила безіменна Кішка-переселенка. Це міг би бути чудовий відпочинок, але, сидячи на балконі, я чекаю що двогодинних повідомлень від екіпажів, які прикриваю: «у нас все гаразд», «4.5.0», «все добре». І так само чекаю на дзвінок: «Терен, у нас триста, приїжджай».
Ілюстрація: Анна Гаврилюк
