Випуск 14. Тіло

Свінговий танець зародився в нью-йоркському Гарлемі в 1920-х і, перетнувши океан, у 2000-х оселився й в Україні. Для авторки цього есею свінг став способом рухатися крізь світ — із музикою, своїми людьми й довірою. А потім почалася повномасштабна війна. Хтось із танцівників пішов воювати, хтось уже ніколи не повернеться. Залишається ритм, пам’ять і шана.

Це фото з іншого життя: 2019 рік, перший фестиваль Space Swing у Дніпрі та мій перший танцювальний фестиваль в іншому місті. Я повертатимуся туди ще два роки поспіль.

Жвавий парний танець з акробатичними елементами — дівчата в спідницях вихором навколо ніг, — нині знаний як свінг, зародився в нью-йоркському Гарлемі в епоху великих джазових оркестрів. До Європи свінг дістався незадовго до Другої світової. А в ранніх 2000-х українці долучилися до відродження цього танцю, що тривало по всьому світу.

Українці підходять до свінгу (як, зрештою, і до всього) серйозно: опановують техніку, вивчають історію танцю, стильно вдягаються й витанцьовують до ранку під живу музику. Наприкінці 2010-х я натрапила на свінгову спільноту в Києві — і мене затягнуло.

Для мене танець — це насолода. Насолода рухатися в просторі, раз у раз змінюючи напрям, ризикувати й уникати зіткнення, ловити — у чуттєвому збудженні — все, що відбувається довкола одразу в кількох вимірах. Від швидкості й динаміки аж серце тріпотить.

Тебе з твоїм партнером чи партнеркою, як і всіх присутніх у залі, об’єднує невидиме спільне: ритм. Ритм музики, ритм тіла, свого й партнерового. Синхронність — коли раптом помічаєш, що втрапляєш у такт чи ступаєш крок у крок із партнером, сама не усвідомлюючи як, — здається просто-таки чарами. Дивує власне вміння опинитися точнісінько там, де маєш бути в певну мить.

Ми відпрацьовували різні техніки: як рухатися в ритмі, як прислуховуватися до партнера, як виконувати свою роль ведення або слідування так, щоб вийшла справжня взаємодія. Зв’язок був питанням не так психології, як фізики: повсякчас пам’ятати, хоч який рух танцюєш, тримати низ живота — свій центр тяжіння — оберненим до партнера.

Танець вибудовує фізичний і соціальний стосунок із партнером, даруючи відчуття свободи. Я могла насолоджуватися танцем із кимось на двадцять років молодшим і на двадцять старшим, з чоловіком і жінкою, з чиїмось подружжям і зі своїм викладачем, змінюючи партнера що кілька тактів.

Я мало балакала з партнерами по танцю, і мені це подобалося. Так само мало мене цікавило, чим люди з нашої тусовки зайняті за межами танцювального майданчика.

Ти приходиш на танці подивитись на інших і показати себе. Пізнаєш людей поступово: спочатку бічним зором, потім зблизька. Довіра і взаємна симпатія зростають на основі повторних контактів. Спільнота — це явище, яке відчувається глибоко в тілі. Енергію в залі творять усі спільно. Насолода цією енергією винагороджує за зусилля, які докладаєш для підтримки контакту.

Пам’ятаю свої перші танці після повномасштабного вторгнення Росії: на терасі у Львові в липні 2022-го. Пам’ятаю першу жахливу зиму, коли я притягнула свою потрощену душу в київський клуб «Патефон» послухати знайомий джаз у товаристві своїх людей. Пам’ятаю, як танцювала з хлопцем, який прилетів із Нью-Йорка навчати українських солдатів стріляти з протитанкових установок «Джавелін». Пам’ятаю, як танцювала з Сашею, Максом, ще одним Сашею, Антоном, Віталіком, ще одним Сашею і Колею: тепер усі вони розкидані по Україні, обороняють нас від російської бійні.

***

Цієї зими, у січні 2026-го, я пішла на невелику здибанку в київській квартирі подруги.

За столом із гіркою бутербродів сидить кілька жінок і чоловіків із танцювальної свінг-тусовки. Попивають вино, сміються, розповідають, що нового. Один хлопець нарікає, як важко записатись у чергу на військово-лікарську комісію, щоб пройти обов’язковий щорічний огляд, маючи законну відстрочку від мобілізації. Дівчина, з якою колись ходила на заняття — і чий чоловік пропав безвісти під час першого ж бойового виходу кілька років тому, — пішла на нову роботу, а у вільний час займається оборонним проєктом, про який не може розповісти детальніше. Подруга, яка нас зібрала, готується до чергової поїздки — відігнати машину друзям, які служать під Ізюмом.

Навпроти мене сидить мовчазний хлопець. Він здається мені знайомим, але за кілька років повномасштабної війни моя пам’ять стала геть неповоротка. Цей хлопець — музикант, барабанщик. Він грав на багатьох наших великих вечірках. Раз чи два я підходила до нього під час паузи, але він делікатно відхиляв моє запрошення до танцю.

Я запитую, чи він досі грає.

— Ні, не граю, — відповідає. — Тепер нема на це часу.

З розумінням киваю і кажу, що сама майже не танцюю. Хотілося б, але завжди є купа інших нагальних справ. Я розповідаю іноземцям про Україну і закликаю до підтримки, просуваю нашу культуру за кордоном, збираю гроші на підрозділ, у якому служить мій друг...

— А ти чим займаєшся?

— Я у війську.

— Ого. Нічого собі, я не знала. Дякую тобі за службу. То ти зараз у відпустці?

— Ага.

Коли настає час розходитись, я особливо міцно його обіймаю, бажаю, щоб усе в нього було добре, і з упертою впевненістю кажу:

— До зустрічі!

Мені згадався той вечір тепер, у серпні, коли я сіла писати есей. Через кілька днів у телеграм-групі української свінг-спільноти з’явилося повідомлення: «15 серпня 2026 року на фронті загинув Толік (Анатолій) Ткач».

Толік був барабанщиком рокабілі-гурту «Руки’в Брюки», добре знаного в Україні та всій Європі. Зі статті на новинному сайті NV я дізналася, що Толік долучився до лав ЗСУ в липні 2024-го й служив у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Пам’яті Толіка, Юрчика, Саші та Роми — світлих і талановитих українців, з якими я мала приємність розділити багато вечорів за грою в рухи й ритм.