Уважна мандрівка. Живі ландшафти Майка Йогансена
Майже сто років тому харків’янин Майк Йогансен опублікував роман, де, відмовляючись від опису природи як тла, веде читача в самісінький вир життя, яким повниться степ. «Подорож ученого доктора Леонардо», представлена як «ландшафтне оповідання», — грайливий експеримент, у якому Йогансен, переосмислюючи зв’язок між автором, ландшафтом і читачем, запрошує нас пильно придивитися до конструйованого ним світу.
Усе починається з назви — «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Майк Йогансен одразу демонструє, чого слід очікувати: роману-пригоди, роману-через-край, роману-що-тут-взагалі-відбувається. Назва запрошує насолодитися читанням, але також — пильно роззирнутися. Немов ілюзіоніст, який викриває суть фокуса ще перед виконанням, в епіграфі автор анонсує: стежте за руками, зараз буде «ландшафтне оповідання».
Перша частина «Подорожі» побачила світ 1928 року, коли Майку Йогансену було тридцять три. На той час автор мав у доробку низку опублікованих мовознавчих досліджень і перекладів, посібників з української мови, гумористичних оповідань, поетичних збірок, кіносценарій «Звенигори», Практичний російсько-український словник; став співавтором мистецького маніфесту «Наш універсал», доклався до діяльності літературних об’єднань «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, редагування альманаху «Літературний ярмарок». Він вивчав класичну літературу, мовознавство, філософію і теорію пізнання в Полтаві та Харкові.
Того-таки 1928 року було видано Йогансенів посібник «Як будується оповідання». У ньому, наставляючи молодих письменників, автор застерігає від бездумного вписування в текст ландшафту як тла, що не має сюжетного навантаження. Виходить він із міркувань не так екологічних, як психологічних: люди, мовляв, хочуть читати про самих себе, немає чого соромитись. Утім, для Йогансена-письменника така людиноцентричність була перепоною, яку треба подолати. Полемізуючи сам із собою, Йогансен ставить завдання із зірочкою: як зробити так, щоб читач і читачка не знудилися від описів природи, «не допливши і до третьої сторінки»? Розв’язує він цю задачу майстерно.
Виразно географічна, феноменологічна за своєю природою «Подорож» слугує своєрідним порталом. З перших сторінок ми враз опиняємось у вирі запахів та образів херсонських степів і Слобожанської Швайцарії (цей знайомий харків’янам вернакулярний топонім позначає озера й заплави Сіверського Дінця неподалік Змієва, за тридцять кілометрів на південь від Харкова). Усе це змішалося в маскараді реальних і вигаданих персонажів, що вирушають у реальні й вигадані пригоди.
У першій частині роману херсонський степ переплавляє іспанського тираноборця Дона Хозе Перейру на «степовика і члена степового райвиконкому» Данька Харитоновича Перерву. Перший опинився тут, бо мусив вийти на останнє полювання перед тим, як убити фашистського диктатора у себе на батьківщині. Другий сам став мішенню — тікав від куркулів, бо вбив зайця поза мисливським сезоном. Тут дається взнаки Йогансенова кінематографічна уява: мандрівка степами, що раптово перетворюється на гонитву в «буйних полках і дивізіях гречки», зійшла б за сценарій гостросюжетного екшну. Пейзаж, який в іншого автора здобувся б на заяложену метафору «безкрайого степу», у Йогансена — круглий, як шайба, — заскочує зненацька, очуднений:
В степу стояв дум. Дум гудів з-під землі, з-під коріння закурених смаглих рослин, дум упадав з неба, біг навзаводи з шумом трави, югою коливався навсонні, умирав у шепті торішньої тирси і знову ріс: шугав у траві, розбухав у дику монотонну монгольську оркестру, гудів і глушив вуха, скаженими крилами бився об мідну непереможну шайбу, дзвенів, верещав, ячав і знову, полегом стихаючи, дум западав у тихий шум трав, усихав і зникав крізь землю, покинувши по собі висохлі сльози солонців.
Оповідач промовляє до читачів і читачок задерикувато, проте лагідно. Дражниться й бешкетує, проте люб’язно. Літературний модернізм тут у розквіті, ще не прагне шокувати й злісно висміювати, ще не підкорився партійній настанові виробляти агітпроп. У перебігу сюжету Йогансен раз у раз вистромляє «свою патлату голову», перепрошуючи, що морочить голови нам — читачам і читачкам, — і дуже, дуже хоче, аби нам було справді весело.
Ідіосинкратичною фабулою твір частково завдячує тому, що Йогансен складав його, мов конструктор. Частини роману спершу вийшли двома окремими повістями. Перша, про доктора Леонардо й Альчесту в Слобожанській Швайцарії, — 1928 року; друга, про тираноборця Дона Хозе Перейру з його ірландським сетером Родольфо в херсонських степах, — 1929-го. У 1930 році повісті вийшли як єдиний твір, об’єднані епілогом, де Йогансен зазирає в майбутнє персонажів десять років по тому.
Остаточну редакцію роману з доданим третім розділом і післясловом було опубліковано 1932 року в уже кардинально іншому світі: Сталін централізував владу; на зміну світлому майбутньому, що проглядалося в перші роки Радянського Союзу, прийшли остаточна колективізація та п’ятирічки; Голодомор був у розпалі, політичні репресії набирали обертів. СРСР почав послідовно скочуватися в авторитаризм, і художні експерименти мусили поступитися безапеляційному прославлянню політики партії, бо інакше — арешт, Сандармох, розстріл, забуття під тавром «ворога народу».
Уявлення про те, що має і не має робити митець, на той момент суттєво звузилося. Митець мусив виробляти якомога реалістичнішу версію реальності, яка — за визначенням партії — була винятково успішним постреволюційним успіхом. За таких умов Йогансенова неоднозначна революційна алегорія в одній із заключних сцен роману була вкрай небезпечним порухом. У ній слюсар Шарабан — звульгаризоване довершене уособлення пролетаріату, «конкретний і матеріалістичний, як шайба» — розбирає ландшафт, а заразом і фабулу. Спершу він вигвинчує з неба місяць, потім зорі — металобрухт для мартенівської печі — з таким запалом, що й сонце ледь не викручує, коли те починає сходити. Йогансенів образ індустріалізації як гярячкового фанатизму, описаний через буквальну деконструкцію ландшафту, — блискуче новаторське рішення.
Інтерпретатори «Подорожі» часто розглядають саму сюжетотворчу мандрівку як суто алегоричну, позиціонуючи роман як літературу про літературу. З цієї перспективи «Подорож» порівнюють із «Дон Кіхотом». Йогансенів Дон Хозе Перейра — лицар-роздовбай, горе-революціонер, який приїхав на полювання в Україну, проґавив революцію в рідній Іспанії, а замість фашистського диктатора застрелив якогось генерала. Утім, історик, філософ і критик Цвєтан Тодоров, аналізуючи подорожні наративи в літературі, закликає розглядати всерйоз не лише претекст подорожей — алегоричні жести, — а й їхню матеріальну дійсність. Якщо уважно придивитися до дійсності «Подорожі», можна побачити, як Йогансен розхитує не стільки жанр авантюрного (за його ж визначенням) оповідання, скільки трикутник «автор — ландшафт — читач(ка)».
Йогансен мав діло з читачами й читачками, призвичаєними до ландшафту як беззмістовної декорації. Тож замислив «Подорож», щоб показати, що можна писати по-іншому, закликаючи нас у розмаїтий світ природи елегантно, грайливо, підморгуючи. У реалізації цього задуму Йогансен виходить із власної критики турґєнєвщини як аполітичної романтизації ландшафту та нечуївщини як безфабульного звеличення землеробства й суто описового змалювання сільських злиднів. До того ж він прискіпливо аналізує, як оперують ландшафтами зарубіжні автори, виокремлюючи Флобера та Мопассана за максимум лаконічності й «корисного ефекту».
Йогансен іде далі, не лише проблематизуючи, а розвінчуючи саме поняття ландшафту. У «Як будується оповідання» він розкриває карти своєї теорії ландшафту: «Корова має своє реальне буття і без споглядача — людини; ляндшафт такого буття не має. Ляндшафт є відношення поміж людським оком і неорганічною природою». Схоже бачення ландшафту й загалом природи як означників притаманне сучасним теоретикам, зокрема географу Денісу Косгрову й філософині Донні Гаравей. Йогансен переконливо демонструє, що ландшафт є фікцією і фактом водночас. Щойно ландшафт піддається спробі його висловити, він умить розпадається на дієвців — людей і не тільки. Сто п’ятдесят сторінок «Подорожі» кишать істотами, кожна з яких проживає власну пригоду поруч із людьми: рудий сетер Родольфо, глисти, лис, туман, груша, комарі, корови, мурахи, кінь Володька, вовк, горобинець, гречаний бір, cмовдь, куга, крин, синій жук геотруп і незліченні птахи, знайомі автору з полювання, — степовий орел, cиньовуд, бджолоїдка, крижень, чапля, деркач, перепілка. А ще ж «ясен германської мітології» іґдразил і невидимий лев із чутним риком. Кожен із подорожніх кудись собі рухається. Навіть імшавий камінь, що «суне чортзна-куди, але дуже далеко і швидко», відіграє роль у ландшафті й у фабулі. Йогансенів ландшафт з усіма його мешканцями живе своїм життям, але й не лишається осторонь людських пригод. Він зазнає радикальних перетворень із демонтажем неба, кінцем селянства й настанням пролетарської індустріальної модерності, якою «Подорож» і закінчується.
Через століття після написання «Подорожі» сучасні письменники, як-от Тімоті Мортон і Джефф Вандермеєр, популяризують поняття «дивної природи» й навмисне очуднення світу як спосіб бачити його повніше, цілісніше. Йогансен ще у свій час завзято переінакшував, очуднював, охимернював степ і лісостеп так, що від них досі неможливо відірватися — не з поваги до автора, а з небажання проґавити бодай секунду життя, що вирує на сторінках. «Подорож» пропонує оновлені образи центральної та лівобережної України — вивільнені від сільських ідилій, турґєнєвщини, нечуївщини, — грайливо наповнені картонними людськими фігурками, що ними Йогансен соває по місцинах із «палючим сонцем живого, справжнього степу і під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії».
«Подорож» — найповніше, але не єдине втілення того, що дослідниця авторової творчості Ярина Цимбал називає Йогансеновою «філософією руху». В останні роки життя письменник і далі пильно вдивлявся в індустріалізацію, розмірковуючи, чи не поїхати йому ще в Камʼянське «на завод пожити там з півроку, чи спробувати взяти участь в якійсь північній експедиції». Ці подорожі так і не відбулися, але Йогансен лишив по собі інші тексти, що їх нині справедливо називають одними з перших українських літературних репортажів, або ж художньою документалістикою: про єврейські поселення біля Нікополя, болгарські поселення в Мелітополі, море й степи Дагестану, комерційну риболовлю в Дніпровсько-Бузькому лимані, нафту в казахстанській Каспійській пустелі. Ці твори, щедрі на спостережливі, вигадливі описи людей, пригод і ландшафтів — описи неоднозначні й суперечливі, — є «уважними мандрівками», де й ми можемо роззирнутися в авторовому товаристві.
Майже сто років по публікації «Подорожі» більшість ландшафтів, якими подорожують герої Йогансена, або окуповані Росією, або на лінії фронту. Червонокнижний степовий орел на межі зникнення, як і багато інших видів, чиї домівки зруйнували інтенсивне сільське господарство та воєнні дії. На зміну «дивізіям гречки» давно прийшли кукурудза, соняшник і ріпак. Величезні ділянки херсонських степів заміновані, а Донець, яким коханці сплавлялися до Лиману, забруднений аміачним азотом, фосфатами, нафтопродуктами й важкими металами. Можливо, найменше, що ми можемо зробити, — пильніше придивитися до творів, які помічають довколишній живий світ, і спробувати уявити, як одного дня відчуємо сповнений життя ландшафт усім тілом.
А доти — запрошення увійти в степ від Майка Йогансена:
А тепер ми покинули велосипеда в хуторі й покинули шлях. Ми сунемось зовсім поволі, зникли всі пляни і зосталося саме тілесне, тілисте життя. Уже не колеса, а самі мої ноги топчуть пил і траву, і зір мій і слух і нюх до того повні живим життям, що годі мені його перелічити. Ми поледве-ледве сунемо степами. Переваги-ваги ми втрачаємо власну вагу у степах. Поволі-волі ми увіходимо в велику волю степів.
