Випуск 15. Помста

Роман-бестселер американської письменниці Каро Клер Берк «Вчоріч» (2026) оповідає про інфлюенсерку-«траддружину», яка одного разу прокидається в ХІХ столітті. Її псевдоностальгійні консервативні погляди на гендерні ролі враз стикаються з суворими реаліями минулого. Та й, зрештою, наскільки щирі онлайн-о́брази й переконання, на яких заробляють блогери?

Що було б, якби люди, які романтизують минуле, туди потрапили? Саме це стається з Наталі, героїнею роману Каро Клер Берк «Вчоріч». Раптом прокинувшись у 1855 році, Наталі аж ніяк не радіє, хоча ніби й могла б: вона — одна з інфлюенсерок, яких у соцмережах називають «традиційними дружинами». Роман Берк — суміш сатири й психологічного трилеру: у минулому героїня змушена жити те традиційне життя, яке естетизувала у своєму блозі, однак яким насправді ніколи не жила.

Сюжет розгортається в кількох часових вимірах: сучасність, 1855 рік, майбутнє. Минуле почасти віддзеркалює сучасність, почасти викривлює: Наталі перебуває у своєму будинку, проте оздоблений він по-іншому; її діти подібні на неї та її чоловіка Калеба, але це точно не її діти; Калеб же видається зістареною версією себе. Місце дії те саме, час інший. Наталі намагається зрозуміти, що сталося, і найдужче хоче повернутися в сучасність.

Інтрига довкола роману розгорнулася ще до його видання. Уже на цьому етапі кіностудії боролися за права на екранізацію. Зрештою продюсеркою і виконавицею головної ролі стала Енн Гетевей, що теж пожвавило інтерес до майбутньої книжки. Видавництво виділило на промоцію роману чималі кошти, розраховуючи на успіх серед читачів. Проте звідки така впевненість? Вочевидь, річ у тому, що Берк працює з реальним феноменом «траддружин», які викликають в аудиторії сильні й суперечливі емоції. Чи справді ці жінки живуть так, як показують у соцмережах? Чи самі блогерки вірять у цінності, які популяризують? За словами Берк, написати роман її спонукав особистий інтерес до «траддружин» упереміш із неприйняттям. Текст вторить недовірі до таких інфлюенсерок, а до того ж позначений зловтіхою: мовляв, нехай героїня з її консервативними поглядами поживе у своєму улюбленому минулому.

На початку роману Наталі розмірковує, яке ідеальне в неї життя, яка вона вдячна за нього богові. Ми знайомимося з родиною героїні: доньками, схожими на неї, синами, схожими на її чоловіка, і працівницями, які їй наче рідні. Про себе Наталі каже, що вона була «бездоганною християнкою», «матір’ю, якою хотіла бути кожна жінка, і дружиною, до якої хотів повертатися кожен чоловік». Вона описує себе радше як ідею, а не конкретну людину. Адже вся ця ідилія дбайливо сконструйована для мільйонів сторонніх спостерігачів. Наталі як оповідачці теж не особливо віриш: якась вона занадто щаслива та енергійна. Її майже одразу видає манера оповіді: внутрішні монологи героїні, ядучі й іронічні, дисонують з вибудовуваним у соцмережах образом. Свідома того, що за нею спостерігають, Наталі прагне здаватися — богові, підписницям, працівницям, родичам — ідеальною.

Це прагнення героїня частково запозичує в матері. Виснажена пологами, Наталі дивується, як її мати давала раду з роботою, домашніми клопотами, вихованням двох дітей, а та відповідає, що просто уявляла аудиторію, яка спостерігає і підбадьорює. Наталі теж повсякчас уявляє реакцію на свої дії, тільки не схвальну, а реакцію «Злих Жінок». Так вона називає емансипованих жінок, які критикують її дописи з романтизацією традиціоналістських уявлень про роль жінки в родині й суспільстві, а ще часто ставлять під сумнів, чи демонстроване в блогу життя Наталі взагалі правдиве. Будуючи свою ідентичність через опозицію до Злих Жінок, Наталі мусить довести їм, що перемогла: її життя має здаватися кращим за їхнє.

Уперше зі Злими Жінками героїня зіткнулася в Гарварді. Вступити в престижний університет Наталі спонукали не лише амбіції, а й бажання навчатися далі від дому: у рідному консервативному містечку вона вирізнялася серед жінок браком м’якості й екстравертності. Утім, в університетському кампусі Наталі знову відчуває, що не вписується в оточення. Там її однолітки значно ліберальніші за неї, і Наталі не просто не може чи не хоче з ними поладнати — вона їх засуджує. Ці жінки, мовляв, ображені на весь світ, не хочуть жити так, як жили їхні матері й бабусі. Хоч амбітна героїня сама не відповідає традиціоналістському ідеалу, визнати дискримінацію щодо себе й інших жінок вона не може: це означало б усвідомити власну вразливість.

Щоб перформанс бездоганної дружини та матері вдався, не лише Наталі має відповідати ідеалу жіночності, а й її чоловік Калеб мусить бути «ідеальним чоловіком». Однак той, недостатньо маскулінний, «носив мужність так грубо й неприродно, ніби це невідповідний светр, що я [Наталі] натягнула йому на голову». Коли Калеб хоче стати вихователем у дитячому садку, Наталі вбачає в цьому заваду омріяному «респектабельному життю»: чоловік зі стереотипно жіночою роботою не виправдовуватиме очікувань ззовні, не викликатиме пошани. Водночас Наталі визнає, що їхнє подружжя не відповідає традиційним гендерним ролям: «Раптом усе стало очевидним: Калеб мав народитися жінкою, а я — чоловіком».

Наталі як зразкової дружини й матері не існує без сторонніх очей, її фемінність — вистава для глядачів. А соцмережі забезпечують контрольоване середовище, де інфлюенсерка сама обирає, що і як показувати. Добре продуману інтернет-присутність супроводжує відмежування від потенційно неприємних досвідів реального світу. Тому дослідниця Зої Гу називає фантазії про «традиційне життя» агорафобними. Ферма «Вчоріч», яку сім’я Наталі купує водночас із початком її блогерської діяльності, теж є агорафобною ідилією, безпечним простором. Та й на відстані легше вдавати ідеальне життя. Випадково зустрівшись із прихильницею в супермаркеті, Наталі руйнує свій соцмережевий образ невдалими репліками, що викривають її недосконалість. А тоді порівнює віртуальну та реальну версії себе не на користь другої.

Важливою темою роману є вибір. Берк не інфантилізує головну героїню, не виправдовує суто середовищем. Рішення Наталі зумовлені як зовнішнім впливом, так і власним вибором. Скажімо, сестра героїні, Абіґейл, хоч мала те саме виховання й оточення, відмовляється далі жити в нещасливому шлюбі. Їхня мати переосмислює свої погляди, намагається бути чесною не лише з доньками, а й із собою. У Наталі завжди була можливість вчиняти по-іншому, але вона вибирає свій шлях.

Контент, який публікує Наталі, — теж вибір. Нібито безневинні фото ферми й родини з оптимістичними підписами існують не в політичному вакуумі. Спосіб життя, що його романтизують «траддружини», суголосне переконанням консерваторів і ультраправих. Коли Калеб розповідає про інстаграм Наталі на форумах так званої маносфери, тамтешня публіка реагує промовисто: «Оце такі жінки повернуть нашу країну на правильний шлях. Ніяких міських жінок, ніякої маячні про рівність статей. Ні. Це здорова, традиційна арійська дружина». І нехай Наталі намагається бути аполітичною та не дуже охоче допомагає свекру-сенатору під час передвиборної кампанії, той вбачає в інтернет-популярності невістки потужний інструмент, а в її аудиторії — майбутній електорат. Процитовані в його промові, позірно аполітичні дописи Наталі вже слугують політичній меті.

Естетика, до якої вдаються «траддружини», теж політизована, адже взорується на 1950-ті. У США на той період припав вимушений відтік білих жінок із робочих місць, коли чоловіки повернулися з війни, а тогочасні медіа популяризували образ ідеальної щасливої домогосподарки (якої ніколи не існувало). «Траддружини» — своєрідне продовження ідеалу 1950-х, тільки агентність у них не відбирають: вони готові віддати її добровільно. І не безоплатно. Монетизація покірності стає одним із чинників суперечливого ставлення до «траддружин», адже в їхнього перформансу завжди є прихований бізнес-мотив.

Авторка роману вважає іронічною саму ідею продавати покірність. Водночас Берк в одному з інтерв’ю зауважує, що не вигадує нічого нового для американської літератури, наводячи приклади «Оповіді служниці» Марґарет Етвуд і «Степфордських дружин» Айри Левіна. Проте цікаво, що саме у 2025–2026 роках вийшла ціла низка текстів, де «траддружина» стала своєрідним тропом. Серед них романи Саратоґи Шефер, Сари Ленґен і Мішель Брендон з однаковими назвами «Траддружина», «Ущелина» Маї Ченс, «Усі тобі брешуть» Джо П’яцци. Зазвичай це жанрова література, насамперед жахи й трилери.

Що ще об’єднує ці тексти, то це інтерес до дисонансу між тим, якими героїні хочуть здаватися, і тим, які вони насправді. За вдаваною ідеальністю в таких сюжетах ховається щось лиховісне. Навіть у «Вчоріч», де героїня-оповідачка хоче переконати читацтво у зразковості свого життя, майже одразу натрапляємо на згадку судового розслідування про насильство на фермі (хто його скоїв?). Тож ці романи здебільшого виправдовують читацькі очікування: героїні справді щось приховують.

Якщо «траддружини» є радше американським феноменом, то перетворення себе й своєї родини на контент для інтернет-спостерігачів — явище універсальніше. Найстарша донька Наталі, Клементина, першою з дітей просить матір себе не знімати. Проте думки дітей у сім’ї ніхто не питає. На динаміку всередині родини Наталі дивиться очима сторонньої глядачки: навіть дізнавшись про зраду Калеба, міркує, як презентувати її підписникам, щоб викликати симпатію. Те, що симпатії до Наталі точно не викличе, завжди лишається за кадром: тварини, які гинуть через неналежні умови утримання, чи хімікати в нібито органічних овочах. Десятки працівників у господарстві й дві няні теж не вписуються в картину демонстрованого стилю життя, що має здаватися доступним і надихати інших.

Та якщо спершу перформанс Наталі був орієнтований на глядачів, у переломний момент він стане самоціллю. Після скандалу Наталі й Калеб повністю ізолюються від зовнішнього світу, а Наталі видаляє свій блог. Тепер вони вже переконують самих себе, а не інших, у тому, що вони — ідеальне подружжя й батьки. Але навіть без аудиторії це впливає на їхніх дітей, і наслідки відгукуватимуться в майбутньому. Старших дітей бачили онлайн мільйони незнайомців, а молодші буквально ізольовані від решти людства.

Наталі не розкається, не усвідомить свого впливу на рідних. Хоч і резистентна до змін, вона не статична персонажка: Наталі вибирає далі прикидатися попри наслідки для інших. Її колишня продюсерка Шеннон у листі про звільнення напише, що Наталі — не так погана людина, як заплуталася. Можна знайти чимало пояснень виборам героїні, та що справді важливо — її діти усвідомлюють жахливість батьківських вчинків. Перформанс не продовжиться.