Випуск 7. Час і календар

На цих фото зображено Зелену мечеть XVIII століття у Бахчисараї, що в Криму: такою вона була трохи більше століття тому. Обвал мечеті 1924 року описав у щоденнику Усеїн Боданінський, відданий хранитель кримськотатарської спадщини. Його нотатки зафіксували, як кримськотатарська традиція та пам’ять намагалися пережити революцію, репресії, нищення — щось подібне відбувається й нині під російською окупацією.

Єшиль-Джамі, що в перекладі з кримськотатарської означає «зелена мечеть», було зведено 1764 року за наказом Діляри-бікеч — імовірно, дружини кримського хана Кирима Ґерая, хоча достеменно її статус не відомий. Цю дату засвідчував напис в інтер’єрі. За переказами, перед смертю Діляра заповіла поховати її в місці, звідки буде видно улюблену мечеть. З вікон Єшиль-Джамі й справді відкривався чудовий краєвид на Бахчисарай та мавзолей Діляри-бікеч, який і сьогодні височіє на схилі гори навпроти.

«У ніч на 13 лютого під вагою величезної кількості талого снігу в Єшиль-Джамі обвалилася вся північна стіна, хори та дерев’яна розписна стеля разом із північним схилом даху», — записав 1924 року в щоденнику Бахчисарайського музею Усеїн Боданінський, його засновник і директор. У цих нотатках, частина яких збереглася й була видана друком, Боданінський описував щоденну музейну працю. Проте записи виходили далеко за межі Ханського палацу: вони охоплювали всі пам’ятки Бахчисарая, колишньої столиці держави кримських татар — Кримського ханату.

Усеїн Боданінський відомий у кримськотатарській історії як художник, етнограф, засновник і перший директор Бахчисарайського палацу-музею. Його активна наукова, політична й громадська діяльність припала на часи, коли Крим опинився в епіцентрі політичних потрясінь. Початок ХХ століття став надзвичайно турбулентним для півострова. Лютнева революція в Російській імперії — та свого часу анексувала Кримський ханат — призвела до громадянського протистояння й розколола суспільство на супротивні сили.

Кримські татари вирішили взяти долю своєї землі у власні руки: у листопаді 1917 року відбувся Перший курултай — національний з’їзд, що проголосив створення Кримської Народної Республіки. Основу курултаю становили члени Національної партії (Міллі фірка), серед яких був і Боданінський. Демократична республіка на чолі з Номаном Челебіджиханом проіснувала недовго: у лютому 1918 року більшовики захопили владу в Криму й встановили нові порядки.

Та ідеї Першого курултаю жили. Частина делегатів почали шукати шляхи збереження культури й ідентичності кримських татар. Внесок у цю справу Усеїна Боданінського важко переоцінити. Саме за його ініціативою 3 листопада 1917 року було засновано Бахчисарайський палац-музей, який одночасно став науковим центром, що досліджував історію та етнографію кримських татар. Попри складну політичну ситуацію, коли з одного боку Крим накрило хвилею громадянської війни, а з другого в Крим заходили війська Української Народної Республіки із союзниками, Боданінський робив усе можливе, щоб зберегти музей. Певний час йому це вдавалося, адже створення й відновлення культурних інституцій відповідало тодішній більшовицькій політиці коренізації. Але вже в 1934 році його звільнили з посади директора, а ще через чотири роки — розстріляли разом з іншими представниками кримськотатарської інтелігенції.

Багатьох споруд, які описував Боданінський, сто років по тих записах уже немає. Частина руйнувалася просто на його очах. Саме так сталося з Єшиль-Джамі — Зеленою мечеттю, чиї історію та занепад назавжди зафіксовано на сторінках щоденника Бахчисарайського музею.

Згідно із записами Боданінського, хан Кирим Ґерай, з ініціативи якого й було побудовано мечеть, увійшов в історію як освічений прогресивний правитель, за якого Бахчисарай пережив коротке, однак яскраве відродження. Свідчення цього — ціла низка архітектурних пам’яток, зразків каліграфії, поезії та декоративного мистецтва того періоду. Одним із провідних тогочасних митців був майстер Омер — художник, архітектор і каліграф, чиє ім’я можна було побачити на головному фасаді мечеті. Саме він керував її зведенням.

Архітектурно Зелена мечеть мала простий прямокутний план. На східному куті височів мінарет — уже напівзруйнований на момент, коли дані про мечеть фіксували в музейному щоденнику. Дах був покритий яскраво-зеленою черепицею, завдяки якій пам’ятка отримала свою назву. Фасад прикрашали пілони й вікна у два ряди. Фресковий розпис поєднував східні мотиви з впливами європейського бароко XVIII століття. Усередині на відвідувачів чекало пишне оздоблення: аркади з дерев’яними колонами, різьблений пармаклик (решітка) хорів, міхраб — ніша в стіні, що вказує напрям для молитви, — зі сталактитовим орнаментом, фрески в ніжних рожево-палевих тонах і каліграфічні цитати з Корану. Мощена мармуровими плитами підлога була встелена перськими килимами, а на стелі висіла люстра тонкої роботи — «можливо, з венеційського скла», за припущенням Боданінського.

Доля пам’ятки склалася непростою. Зі спогадів старожилів, мечеть діяла до середини XIX століття, допоки ураган не зруйнував верхню частину мінарету. Відтоді богослужіння припинилися, приміщення занепало. У стінах святині оселилися дервіші, які облаштували тут свою обитель — текіє. Аж наприкінці XIX століття бахчисарайський меценат Аджи Абдулла-ефенді відновив споруду: полагодивши дах і додавши хори, у приміщенні відкрили кримськотатарську початкову школу. Викладав у ній учитель Риза-ефенді, запрошений з Османської імперії.

Боданінський залишив у щоденниках докладні описи досліджень мечеті. 14 лютого 1924 року він разом із колегами фотографував, заміряв і обстежував мінарет. Виявилося, що цоколь сильно вивітрився й дав невеликий нахил. Фахівці визнали споруду небезпечною: потрібен був терміновий ремонт або навіть розбирання, аби уникнути катастрофи.

Наступного ж дня Боданінський почав копіювати настінні розписи Єшиль-Джамі. До роботи долучилися студенти Бахчисарайської татарської художньо-промислової школи. Завдяки їхнім зусиллям вдалося врятувати дерев’яні елементи від розграбування місцевими мешканцями, яким бракувало палива. Частину стелі й зелену полив’яну черепицю з даху перенесли до музею. По тому мечеть простояла в руїнах ще два десятиліття, а після Другої світової війни та депортації кримських татар її розібрали остаточно.

Важко уявити, що відчував Боданінський, коли Зелена мечеть — зруйнована й розграбована — поступово зникала з архітектурної мапи Криму. Через сто років ми переживаємо щось подібне, спостерігаючи, як під приводом «реставрації» знищують Ханський палац — єдиний у світі зразок палацової архітектури кримських татар. Нинішні роботи фактично призводять до втрати автентичності. Давні конструкції, розписи й декоративні елементи замінюють із використанням сучасних матеріалів, стираючи сліди справжньої історії.

Як і сто років тому, перед нами постає питання не лише збереження окремих споруд, а й того, що вони уособлюють: безперервності культурної традиції, пам’яті, а найголовніше — присутності кримських татар у Криму.