Випуск 15. Помста

Картина Артемізії Джентілескі «Юдита вбиває Олоферна» (1620) століттями зберігалась у Флоренції поза публічним доступом: її вважали надто шокуючою для показу. Не раз твір трактували як прояв особистої помсти. Та, ймовірно, сила цього полотна передусім у сміливому зображенні жіночої солідарності.

Артемізія Джентілескі написала картину «Юдита вбиває Олоферна» 1620 року. До кінця ХХ століття полотно залишалось утаємниченим, його зберігали в ізольованій від глядачів частині флорентійської Галереї Уффіці. Лише з 1990-х твір почали експонувати публічно.

Що ж стоїть за знаменитим полотном?

У 1616 році Артемізія стала першою жінкою, яку прийняли до Флорентійської академії мистецтв, і дістала змогу купувати фарби й підписувати контракти без згоди чоловіка. Кілька років по тому вона написала на замовлення великого герцога Тосканського Козімо II Медічі картину «Юдита вбиває Олоферна» — у подарунок герцоговій дружині Марії Маґдалені Австрійській.

То була не перша версія полотна. Першу Артемізія написала у 1612–1613 роках після судового процесу над своїм ґвалтівником, наставником з малювання перспективи Аґостіно Тассі. Батько художниці, видатний римський маляр Ораціо Джентілескі, 1611 року ініціював процес, на якому Артемізія зазнала принизливих публічних оглядин і навіть тортур. Тассі засудили до ув’язнення, Артемізія щасливо вийшла заміж, навчалася, приятелювала з впливовими людьми, тож переосмислення відомого сюжету тоді не викликало ажіотажу.

Ті флорентійські представники герцога, хто оглядав нову версію 1620 року, відмовилися заплатити обіцяні 50 скуді (еквівалент 165 грамів золота) гонорару. На приятельське прохання малярки сам Ґалілео Ґалілей звернувся безпосередньо до герцога, і Артемізія, хоч із затримкою, зрештою отримала гроші. Картину помістили в закритій колекції із зображеннями біблійних героїнь у Палаццо Пітті. У середині ХVIII століття Анна Марія Луїза Медічі, остання з роду, наказала ізолювати полотно. Цю настанову музейні працівники виконували аж до другої половини XX століття.

Саме тоді феміністична критика почала трактувала цей, а не ранній, написаний після суду варіант картини, як «акт помсти». Що саме в другій версії сюжету так глибоко зачіпало власників і власниць полотна, та й нині хвилює наших сучасників?

Символічна оповідь з апокрифічної книги Старого Заповіту про те, як побожна вдова Юдита, щоб врятувати обложене військами Навуходоносора рідне місто Ветилію, звабила, напоїла й убила ворожого полководця Олоферна, була популярною. У добу Відродження та маньєризму цей сюжет вдало доповнював героїзм оповіді про Давида й Голіафа, де ворога теж перемагали обезголовлюванням керівника армії. Митцям історія Юдити давала змогу продемонструвати майстерність у зображенні краси тіла, вбрання, зачіски героїні, коли та виконує патріотичну місію, залишаючись незбезчещеною, тобто «чистою», біля сп’янілого чоловіка.

Подвиг Юдити зображали Сандро Ботічеллі, Андреа Мантенья, Джорджоне, Паоло Веронезе, Алессандро Аллорі, Лукас Кранах Старший. До Джентілескі його писали й інші малярки. Наприкінці ХVI століття міланська художниця Феде Галіція створила кілька повторів сюжету з відрубаною головою полководця на таці в руках Юдити. Лавінія Фонтана 1600 року написала Юдиту також пишно вбраною, з мечем і відтятою головою. Ці замовні твори цінували, але в історії мистецтва їх рідко згадують навіть фахівці з «жіночого мистецтва». На відміну від картини Джентілескі, яку зазвичай порівнюють з версією Мікеланджело Мерізі да Караваджо 1599 року. Його твір Артемізія, імовірно, не лише бачила, а й дещо звідти запозичила: тому малярку часто називають караваджисткою.

У «Юдиті й Олоферні» Караваджо посилив момент, який міг неодноразово спостерігати на тодішніх публічних стратах: коли голова наполовину відокремлена від тіла, але жертва ще жива. Ефект, випробуваний на «Медузі», у багатофігурній композиції значно увиразнився, бо увага глядачів зосереджувалася на поглядах героїв. Завдяки контрастному світлу спочатку вдивляємось у вираз огиди й рішучості на прекрасному обличчі юної Юдити, аж тут впритул до нього бачимо вирячені очі старої зморшкуватої служниці, яка стежить за лезом меча, що розсікає шию. Виразно промальований рот жертви розтулений у крику, очі вилазять з очниць. Караваджо закільцьовує композицію, утривалює мить убивства, перетворюючи її на театр споглядання: як неприродно бризкає кров із рани, глядач помічає чи не наостанок.

Джентілескі використовує цю схему, додаючи до горору поглядів щось іще. Вона поєднує енергії двох молодих жінок, пані й служниці, які спільно протистоять чоловічому опору — міцному кулаку Олоферна, піднесеному до обличчя Абри. Жінки в схожому вбранні, майже без прикрас, із засуканими рукавами разом ріжуть чоловіка, мов тварину на кухонному столі. Малярка ретельно зображає струмені крові, що стікають на ліжко, гуснуть, всотуються в тканину. Оголені руки й ліф золотистої сукні Юдити рясно забризкані кров’ю.

Героїня пристрасно вганяє в шию чоловіка меч, схожий на хрест. Звісно, це сама Артемізія Джентілескі в упізнаваному сучасному вбранні виступає втіленням божественного правосуддя, а водночас зображенням крові підкреслює: у цьому акті вона не залишається ані чистою, ані прекрасною. Попри наголошену сексуальну привабливість Юдити, малярка не виправдовує себе через апеляцію до старозавітного сюжету. Окроплена кров’ю, вона торжествує в момент жорстокої, підступної розправи над беззбройним чоловіком.

Чи насолоджується Юдита — з якою художниця ідентифікує себе — цим актом вбивства, вчиненим разом із подругою? Рабиня тут виступає не так помічницею, як спільницею. На мою думку, насамперед це й справляє таке сильне враження: подвоєний образ жінки-вбивці. Не так гіпотетична помста за зґвалтування (легендарна Юдита зґвалтування не зазнала, а покараний судом ґвалтівник Артемізії не міг бачити картини, та й в обличчі Олоферна немає його портретних рис), як прецедент нехай фантазійного, але об’єднання жінок для здійснення холоднокровного вбивства — ось що на довгий час зробило картину Джентілескі вкрай незручною для демонстрації.

Звичним сюжетом Артемізія прикрила приклад небезпечної — адже переможної — жіночої солідарності задля владарювання над долею чоловіка. Хоча ступінь садистичного задоволення, яке отримують у процесі не одна, а двоє героїнь, кожен глядач оцінює індивідуально.