Випуск 10. Незгода

Зузана Чапутова — перша жінка на посаді президента Словаччини (2019–2024). Юристка за освітою, вона стала відомою екологічними ініціативами, а нині є важливим голосом на захист демократії та фундаментальних цінностей і підтримує Україну. Утім, як голова держави вона наражалася на ненависницькі кампанії та онлайн-цькування. У цій розмові пані Чапутова ділиться думками про громадянський спротив, поляризацію суспільства й роботу над собою як передумову відстоювання свободи.

Як президентка Словаччини ви зосереджувалися на ліберальних, демократичних, проєвропейських цінностях, зокрема виступали за ратифікацію Стамбульської конвенції. На різних етапах президентського терміну ви зазнавали жорстких вербальних нападок і критики. Що допомагало вам вистояти?

Так, тоді опозиція зробила з мене одну з головних мішеней онлайн-ненависті. Це супроводжувалося хвилею дезінформації, яка дотепер затоплює словацький публічний простір. Мене таврували «американською агенткою» чи «маріонеткою Сороса» — звичні формулювання популістів і екстремістів.

До вербальних нападок додавалися погрози вбивством — не лише щодо мене, а й щодо моїх близьких, зокрема моїх дітей. Тоді було явно перейдено межі того, що можна вважати нормальним політичним суперництвом.

У такі моменти мені допомагало нагадати собі суть, чому я, власне, вирішила балотуватись. У мене була проста й непохитна мотивація: відданість демократичним цінностям. І, маю додати, шлях такого повернення до суті завжди пролягав крізь тишу, відстань і здатність поглянути на себе збоку.

Які автори, книжки, люди допомагали вам давати раду з різкою незгодою чи критикою і загалом відіграли важливу роль у формуванні ваших поглядів?

Коли мені було шістнадцять, на мене неабияк вплинула книжка, написана близько 2 600 років тому, — «Дао де цзін» Лао-цзи. Відтоді я багато разів до неї поверталась. У певному сенсі моя каденція була експериментом: чи можливо по-справжньому жити згідно з посланням цього твору, будучи головою держави.

Це книжка про особистий життєвий шлях у злагоді з власними цінностями, але є в ній і роздуми про владу. Як-от думка, що люди, наділені повноваженнями, мають прагнути життя відповідно до найвищих принципів: щоб здійснювати владу на благо інших, не втрачаючи в ній себе.

Завдяки цій книжці й власному досвіду я усвідомила: для кожного, хто має публічну владу, засадничо важлива внутрішня робота — саморефлексія, самопізнання, самоприйняття — і здатність контролювати власне его. Бо без внутрішньої роботи влада може завиграшки стати шляхом до втрати себе.

Що, на вашу думку, стоїть за поляризацією та роздробленням сучасних суспільств, зокрема словацького?

Це дуже складне питання, спробую відповісти коротко. Я вважаю, що за цим стоять кілька чинників, які доклалися до кризи демократії в останні два десятиліття.

Серед них — глобальні тенденції, як-от зростання нерівності в статках і доходах, зміни на ринку праці, частково зумовлені новими технологіями, глобалізація, міграція, соціальні зміни, вплив соцмереж, які поляризують суспільство. На додачу в останні роки ми зіткнулися з низкою криз: від фінансової кризи до пандемії ковіду й нинішніх безпекових викликів.

Усі ці обставини призводять до того, що багато людей відчувають непевність, страх, втрату сенсу. А наляканими людьми набагато легше маніпулювати. З чого дуже ефективно користають популісти, екстремісти й дезінформатори, часто підтримувані з-за кордону.

Багатьом із них достатньо затаврувати частину суспільства ворогом, якого люди мають боятися й ненавидіти. Отут виникає справжня небезпека — радикалізація суспільства в дедалі поляризованішому середовищі.

У Словаччині ця проблема постала особливо серйозно. Згідно з кількома дослідженнями, ми належимо до найбільш поляризованих суспільств Європейського Союзу.

Незгода — невилучна складова демократії, однак, якщо її не стримувати й не скеровувати, незгода може вилитися в насильство. Коли суперечності розв’язні, а коли ні? Які, на вашу думку, передумови подолання незгоди?

Особисто я розрізняю розбіжності в цінностях і розбіжності в поглядах. Коли йдеться про конфлікт цінностей, знайти спільну мову буває вкрай важко, а іноді навіть неможливо, тож діалог може стати марнуванням часу. Наприклад, якщо я вважаю рівність між людьми засадничою цінністю, а мій співрозмовник — ні, простір для змістовного діалогу тут зовсім обмежений.

Проте в більшості випадків розбіжності між людьми стосуються радше поглядів, ніж цінностей, і тоді ситуація не безнадійна. У такому разі я стараюся не ототожнювати людину з її думкою. Цілком можливо, що, якби я прожила життя цієї людини, її досвід привів би мене до схожих висновків.

Тому я стараюся бачити людей в ширшому контексті, вибудовувати діалог на кожній точці згоди, яку лиш вдасться знайти. І навіть це не гарантує, що ми зрештою дійдемо згоди з конкретного питання.

Але ми можемо пережити мить порозуміння в чомусь іншому — і буває, що єдиної миті порозуміння достатньо, щоб почати відбудовувати довіру.

У своїй інавгураційній промові 2019 року ви сказали: «Нам потрібно будувати мости через ущелини, що утворилися в суспільстві за останні роки. <...> Ми можемо висловлювати ставлення до інакшості, до відмінних традицій, досвідів і поглядів, не зазіхаючи на свободу й гідність інших». Та чи можливо цілком поважати «гідність» іншого, коли цей інший — людина чи сутність, що чинить жорстоке насильство, вербальне чи фізичне?

Це яскравий приклад конфлікту цінностей, а не просто розбіжності в поглядах. Коли хтось вчиняє насильство проти іншої людини, я бачу це як заперечення фундаментальних гуманістичних цінностей, на яких побудована наша цивілізація. Відповідати на такі дії повагою чи спробами з ними примиритися було б наївним і навіть безвідповідальним.

Перед лицем руйнувань ми маємо захищати свій внутрішній світ, свої стосунки, свої країни. Руйнування не заслуговують нашої толерантності. А демократичні цінності заслуговують нашого захисту — і відваги їх відстоювати.

Дисиденти протиставляли комуністичній системі гасло «жити в правді». Яка формула могла б стати противагою нинішній проблемі, яка, можна сказати, полягає в деградації публічного дискурсу до рівня, коли незгода з кимось ототожнюється з позицією ворога?

Життя в правді має завжди лишатися нашим прагненням. Водночас я згодна, що нині перед нами постають додаткові непрості виклики, і чесність із собою й зі світом — лише відправна точка для їх розв’язання.

Нині людину з відмінною думкою часто сприймають як ворога. Це один із чинників, чому Словаччина опинилася серед найбільш поляризованих суспільств Європейського Союзу, а також серед країн із найнижчим рівнем міжособистісної довіри. Думаю, важливу роль тут відіграв страх.

Політики-популісти цинічно користають із цього страху, щоб легше контролювати людей. Вони вказують на групи громадян з відмінними поглядами як на причину криз. Визначають винних, себе подають як рятівників і пропонують швидкі, хоча й нереалістичні, рішення.

Далі цей підхід підживлює ненависть між самими людьми. А коли додати вплив дезінформації й алгоритми соцмереж, у результаті отримуємо когнітивне виснаження, розгубленість, дедалі більші труднощі з орієнтуванням у реальності та прийняттям зважених рішень.

Це комплексна проблема, яка потребує комплексного розв’язання. Але якби я мала назвати один керівний принцип, він був би простим: жити усвідомлено. Усвідомлювати, хто ми є та які цінності дають нам — як людській спільноті — змогу вистояти.

Ви категорично висловлювалися про російську дезінформацію в Словаччині та необхідність із нею боротися. Завдяки чому, на вашу думку, російська пропаганда знайшла в Словаччині такий родючий ґрунт?

Чимало експертів досліджували це явище. У Словаччині вразливість частини населення до проросійській дезінформації — серед найвищих у Європейському Союзі.

Один із чинників — історична пам’ять і символічна роль Росії. Деякі частини суспільства досі тримаються наративу про Радянський Союз як визволителів 1945 року в поєднанні з відчуттям культурної та мовної близькості слов’янських народів і романтизованим образом «східного захисника». Такі уявлення зберігаються попри вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини 1968 року.

Інший чинник — слабка довіра до інституцій. Словаччина належить до країн із відносно низьким рівнем довіри до держави й політичних еліт. А коли довіра до вітчизняних інституцій крихка, частина населення стає сприйнятливішою до альтернативних геополітичних наративів. Водночас у словацькому онлайн-просторі діє дуже активна екосистема дезінформаційних сайтів. Згідно з їхніми типовими наративами, Захід морально занепалий, НАТО агресивне, а Росія стоїть на захисті традиційних цінностей.

Серед інших чинників — соціально-економічна фрустрація та послаблення медіаграмотності. Утім, на ділі проросійські настрої частини суспільства свідчать не так про саму Росію, як про брак довіри до вітчизняної системи.

У будь-якій країні невігластво чи усталені ірраціональні переконання можуть вилитись — і нерідко виливаються — у незгоду: люди стають жертвами теорій змов та іншого штибу маніпуляцій. У таких випадках спроби переконати їх фактами часто безуспішні. Можливо, одна з причин у тому, що ці люди ототожнюють свої погляди зі своєю ідентичністю, тож і підважування цих поглядів відчувають як заперечення своєї ідентичності, самого свого існування. Як, на вашу думку, давати з цим раду?

Думаю, цей виклик постає перед багатьма країнами світу, і чимало з них вже шукають рішення. Водночас дедалі очевидніше, що саме лише переконування аргументами й фактами не завжди дає бажаний результат. Іноді навіть прямі докази не спрацьовують, тому що створюють когнітивний дисонанс, який людям буває надто важко прийняти.

І попри все важливо не втрачати цих людей — не принижувати їх, не відштовхувати. Багато хто з них просто опинилися в середовищі, де, кажучи метафорично, п’ють із отруєної криниці, навіть цього не усвідомлюючи. Тому важливо зберігати повагу й готовність зрозуміти.

Водночас ми маємо визнати, що наш справжній опонент — не люди, які повірили в дезінформацію. Наш спільний супротивник — система дезінформації як така, покликана виснажити нас, паралізувати суспільство, послабити демократію.

І нарешті, необхідно відновити баланс між свободою слова та відповідальністю за сказане. Це один із фундаментальних правових принципів, яким ми в останні роки почали нехтувати.

Як президентка Словаччини ви закликали до сприяння й солідарності з Україною, заохочували емпатію до біженців, більшість яких — жінки, виступали за передання зброї українській армії. Зараз опір повномасштабній агресії дається Україні дуже високою ціною, і це теж боротьба за свободу. Проте не всі на Заході, не всі в Європі, а тим паче в чинному словацькому уряді, поділяють таке бачення. Як можна подолати цю конкретну ситуацію незгоди?

Це дуже складно, зокрема зі згаданих вище причин, серед яких і вплив дезінформації. Хоч скільки є однозначних фактів, деякі люди до них майже цілком несприйнятливі.

Тому відповідальність решти з нас, включно зі мною, — говорити про очевидне, про те, що я мала нагоду бачити на власні очі під час неодноразових поїздок в Україну. Росія — агресор, а Україна обороняється, причому надзвичайно високою ціною багатьох втрачених життів і багатьох поранених.

Ідеться про порушення міжнародного права й засадничих принципів гуманізму. А отже, Україна заслуговує на цілковиту підтримку й сприяння інших країн. І я пишаюся, що люди в Словаччини досі виявляють солідарність, підтримуючи Україну й збираючи кошти.

Переклад з англійської re/visions