Добре сміється та, хто сміється останньою
Кому можна сміятися, а хто мусить мовчати? Хорватська поетка Моніка Герцеґ, яка росла під час балканських воєн 1990-х, міркує, як соціальний клас і гендер впливають на почуття гумору. Ставлячи безліч незручних запитань, цей есей підважує класичні теорії гумору.
Уже давно звечоріло, а ми ніяк не дійдемо до ліжка. З дітьми все триває довше; у материнських клопотах час тече інакше. І сміх звучить по-іншому, коли прокладає собі шлях крізь безсоння, втому, нескінченну й невсипну турботу, мамкання по двадцять разів на хвилину. Мама каже мені: «Не дозволяй їм зжерти себе з тельбухами». Сама вона не давала нам, малим, особливої свободи. Не мала на це ні ресурсів, ні вільного часу: рамки життя визначала бідність. Навіть тепер, коли мова заходить про онуків, мама заявляє, що нікому не дасть вилізти собі на голову. І ще любить казати: «Не смійся, бо потім будеш плакати». Мій восьмирічний син скрутився калачиком поруч на ліжку. Я досі лежу з дітьми, поки вони позасинають, бо знаю, що з роками моментів близькості дедалі меншатиме. А як інакше: малі людські істоти хочуть вилетіти з гнізда, покинути нас. «У тебе зовсім немає почуття гумору», — каже син. «Немає, — відповідаю. — Але то нічого». Я приймаю роль, якою він мене наділив. Роль серйозної матері, яка не вміє жартувати. «У тебе вічно ті самі жарти», — додає син. «Так і є», — погоджуюся.
Отак ми й засинаємо: діти, я і моє відсутнє почуття гумору.
Мої син і донька — у свої вісім і дев’ять — уже юні гумористи, що фонтанують дотепами. Спостерігаю за ними і весь час повертаюся до тих самих питань. Як і коли закладається гумор? Хто може дозволити собі сміятись? А що, якби в нас було кардинально інше дитинство? Що, як мені не випало нагоди розвинути почуття гумору? Коли ж тоді я мала його опанувати?
Я небагато розповідаю дітям про своє дитинство, але вони знають, що ми жили бідно, що десять років не могли повернутися додому, що в мене не було багатьох речей, які вони зараз сприймають як належне. Мої батьки почуттям гумору не вирізнялися. Що кумедного, коли живеш із туалетом надворі, а не в хаті? Коли не знаєш, що діти їстимуть завтра? Мама в цьому плані була загадковіша: час від часу розслаблялася, і тоді ми могли почути її сміх. Але то бувало рідко. Коли намагаєшся прогодувати дітей борошняним супом, живеш із чоловіком-алкоголіком, який повернувся з війни з серйозним ПТСР, а ще дбаєш про старих хворих родичів, один із яких пияк і любитель помахати кулаками, — як людина, а особливо жінка, котра несе такий тягар невидимої фізичної та емоційної праці, може демонструвати почуття гумору?
Та все ж із роками, коли нарешті вивільнився час, коли люди, до яких вона була прикута, — хоч як немилосердно це звучить — померли, мама почала проявляти навдивовижу сильне, невгамовне почуття гумору. Може, вона завжди носила його в собі, ще з села, звідки поїхала в чотирнадцять, з вісьмома класами школи за плечима, працювати офіціанткою. Я ж ховаюся за словами про брак почуття гумору, наче за щитом, а сама тихенько усміхаюся. Мій гумор місцями збочений, неодмінно чорний, нерідко заснований на глибинних родинних патологіях. Замість жартувати з когось, я звикла жартувати з себе, бо нібито так треба.
На цих словах я затинаюся. Жінок так часто вчать сміятися з себе — аби їх не сприймали аж надто всерйоз, аби всім решта було комфортно. Самоіронія — не завжди свобода. Інколи це різновид згоди на власне приниження. Виходить, я зараз теж самопринижуюся? Де пролягає тонка межа між жінкою з почуттям гумору і жінкою, яка постійно себе знецінює: применшує свої труднощі, свою серйозність, свої досягнення, взагалі все применшує начебто жартома, щоб усім навколо було зручніше?
Почуття гумору залежить і від соціального класу. Я виросла в родині, де було два нагальні питання: у що вдягтися та що їсти. Коли хтось і жартував, то про щось найпростіше, у межах досяжності. І все одно найдотепніші шпильки відпускала мама. Татові це зовсім не подобалося. Адже коли ми говоримо про гумор, то говоримо також про те, кому дозволено жартувати і хто вирішує, що смішно, а що ні.
Як жінка я завжди розуміла, що гумор може бути інструментом пригноблення. Наприклад, сексистські жарти й мізогінні висловлювання — норма в балканській культурі. Згадайте, скільки анекдотів про блондинок ви чули. Банальнішого прикладу не придумаєш.
***
Я мала написати простий есей на похвалу гумору. Гумору, що допомагає пережити темні часи, що втримує нас на поверхні глибоких холодних вод. Гумору, що повстає з мороку й не відступає, навіть коли життя стає ледь стерпним.
Але я була б не я, якби обмежилась одою гумору. На ділі все складніше. Коли навколо падають бомби, коли ночуєш в укритті, іноді можеш сміятися, а іноді — ні. Деколи навалюється виснаження, і більше немає звідки черпати сили. А буває, що раптом спалахує світло. Тобто добре, якщо ми можемо сміятися, та якщо не можемо — це теж нормально. Усе далеко не так просто, як у тій давній примовці, мовляв, сміх — найкращі ліки. Може, найкращі. Але стільки всього залежить від умов: щоб виплекати рослинку під назвою «гумор», потрібен дуже родючий ґрунт, дуже сприятлива погода.
Фройд вважав, що психіка використовує сміх як форму спротиву, щоб нещастя її не поглинуло. Щоправда, попри Фройдові здобутки в царині психоаналізу, я з великим сумнівом сприймаю слова чоловіка, який цілком серйозно висував теорії про фригідність, доклавшись до традиції патологізувати жіночу сексуальність.
У книжці «Про гумор» британський філософ Саймон Крічлі розглядає сміх як спосіб відверто поглянути на власні вади, побачити себе збоку й усвідомити свою абсурдність. Може, ми й здатні визнати, які ми безглузді. Гумор не мусить відволікати від реальності; навпаки, він може цю реальність увиразнити. Але чи в усіх є змога так дистанціюватися? Чи може жінка сміятися зі своїх життєвих обставин, поки залишається в їхній пастці? Чи може сміятися з речей, які десятиліттями її принижували? І що станеться, коли вона врешті засміється з того, що колись вимагало від неї покори? Чи можливо сміятися з власної бездомності в екзилі? З власної бідності?
В есеї «Смішно, але не вульгарно» Джордж Орвелл пише, що кожен жарт — це крихітна революція: гумор, вважає він, має на меті повалити усталений лад. Також автор розглядає жарт як короткочасний бунт проти доброчесності, бунт, що нагадує нам про вже завдані приниження. Та що, як я більше не хочу принижень? Запитую як розлучена жінка, як мати, чиє майно зводиться до іпотеки на наступні тридцять років, і як жінка, котра навіть не водить авто. (Впевнена, ви тут-таки згадали кілька анекдотів про жінок за кермом).
Що, як деякі жарти — зовсім не революції, а навпаки, маленькі вартові наявного ладу? Що, коли гумор стає продовженням насильства?
Ті ж таки анекдоти про блондинок. Навіть якщо відкинути питання політкоректності, то чому немає аналогічного жанру про привабливих чоловіків — з такими ж безглуздими натяками, що чоловіча врода неодмінно передбачає низький інтелект? Чому цей різновид несмаку націлений суто на жінок? Певно, в кожній країні є свій репертуар анекдотів про меншини й сусідні народи. Націоналістичні наративи ми підживлюємо так само, як мізогінні: применшуючи інші народи грубими жартами.
Якось колишній хлопець сказав, що в мене немає почуття гумору, бо він був поглузував з моїх слів, а я не зрозуміла його жарту. Тому зараз я вдамся до радикального кроку й складу список елементів достойного гумору: емпатія, самокритичність, доброзичливість і розум. Чого б ми мали погоджуватися на щось інше, що нам подають під соусом смішного? Коли ми, жінки, не хочемо сміятися з відверто образливого жарту, чому цим нам же й докоряють?
Це питання розглядає Сара Амед у книжці «Посібник феміністки-зануди». Гумор — дуже навіть феміністична тема. Амед пише, що жінок, які не хочуть сміятися з образливого жарту, вважають надміру чутливими. Я впевнена, що й ви пригадаєте кілька ситуацій, коли чийсь жарт зовсім не здавався вам смішним: може, був сексистським чи інфантильно-безтактним. Але, напевно, ви сміялися з усіма. Не хотіли скандалити. Тепер уявіть, що ви стримали сміх і сказали: «Це не смішно». І відразу зіпсували апетит усім присутнім за столом, правда?
Мій колишній умів сипати відсиланнями на серіали, коміків і попкультуру направо й наліво. Завжди кепкував, коли я чогось не знала. Зате з нього жартувати — зась. Я була дівчиною з села й носила свою бездомність із собою, як паспорт. Коли починаєш життя біженкою і лишаєшся біженкою до десяти років, не так легко десь почуватись удома, в безпеці. Страх, що життя може піти шкереберть, ніколи до кінця не відступає. Та в колишнього моя історія не викликала співчуття. Мої звички, страхи, обмежений досвід стали натомість мішенями для насмішок.
Тато помер, коли мені було п’ятнадцять. Мама лишилася вдовою без оплачуваної роботи, з двома дітьми в глухому селі. Я на свій страх і ризик вступила до університету, невтомно працювала, щоб утримувати себе. Не було часу взяти паузу й посміятися, навіть із самої себе. Розумієте, до чого я веду?
***
Я й досі часом чую мамин голос із дитинства: «Не смійся, бо потім будеш плакати». Ми росли в постійному страху перед радістю, наче після сміху неминуче приходить покарання, наче далі можуть бути тільки сльози. А з моїх дітей сміх ллється безупинно — злива радості. Вони хочуть, щоб було смішно. Видобувають жарти з усього, що з ними трапляється, поки шукають шлях у складному світі, який тільки починають розуміти.
Розвідати стежки до гумору, з’ясувати, що є смішним, навчитися сміятися з себе — усе це потребує часу, чи не найціннішого у світі ресурсу. Гумор, як і мистецтво, вимагає вдосталь дозвілля, вдосталь відпочинку. І водночас він буває проявом упертої терплячості. З’являється в найтемніші часи і дає нам змогу хоч коротко посміятися з наших обставин. Пам’ятаю своє дитинство під час війни. Я народилася 1990-го й росла у воєнні роки, знаючи тільки, що десь там війна і що в нас немає свого дому. У нашій хаті не було книжок, які я могла б читати. Мені ніхто не читав уголос. Ніколи. Тепер мої діти читають смішні комікси й дивляться комедійні мультики.
Якщо час є розкішшю, якої бідні не в змозі собі дозволити — як і ще багатьох ресурсів, що уможливлюють досвіди, з яких виростає гумор, — то скільки ж часу нам треба, щоб навчитися сміятись? Коли я гарувала як коняка, щоб зіпнутися на ноги, з двома дітьми й без усякої підтримки, я не мала часу на жарти. Досі інколи здається, що не маю.
Розповім одну історію, не так про гумор, як про наші припущення стосовно інших людей. Ми в аеропорту на півночі Європи, посеред довгої мандрівки з кількома пересадками. Колега-письменниця каже, що це перший аеропорт, де вона колись побувала — у дитинстві, з батьками. Років у десять. Я відповідаю, що вперше летіла літаком у двадцять дев’ять, уже двічі матір’ю. Везла дітей на поетичний фестиваль. Колега приголомшена. Як це так? А як же ми подорожували? Дивлюся на неї і не можу збагнути запитання. Ми не подорожували. Я жила бідно. Навіть сусідні Словенію та Сербію вперше відвідала лише кілька років тому в літературних поїздках. Яким же звуженим буває наше поле зору. І ми вважаємо, ніби можемо щось знати про чуже почуття гумору?
Крічлі в книжці «Про гумор» наводить три основні філософські теорії гумору: невідповідність, коли сміх виникає внаслідок зіткнення очікувань і реальності; полегшення, коли гумор вивільняє психологічну напругу (цю теорію пов’язують з іменами Спенсера та Фройда); і зверхність, коли ми сміємося зі слабкостей інших людей, бо так почуваємося вищими за них. Кожна теорія цікава. Але що, коли нижчою вважають цілу групу? Хто тоді має право сміятись і з кого? Чи може комічна несподіванка існувати цілком поза всяким контекстом? І чи я закликаю до того штибу політкоректності, що заохотить привілейованих внести мене в список складних людей, бо, виходить, навіть гумор уже не є безпечним простором?
Авторка книжки «Бунтуйте весело» Емма Е. Джейн пише про феміністичний гумор, заряджений злістю, гумор, здатний обернути досвіди насильства й приниження на соціальну критику. Одрі Лорд у промові «Застосування злості: жіноча відповідь на расизм» розглядала злість чорних жінок та інших жінок кольору як реакцію на расизм і говорила про можливість перетворити цю емоцію на джерело енергії для політичних змін.
Але що, як часом сміх виражає доглибну лють? Що, як для жінки, яка все життя була слухняною, терплячою та ґречною, дошкульний жарт — це найдоступніший спосіб нарешті сказати «годі»?
***
Повертаюся до дітей, з яких почала. Вони так голосно регочуть, так сиплють жартами, що ми ледве доїдаємо вечерю. З ними я й сама вчуся сміятися вголос. Гумор додає моїм дітям упевненості й жвавості розуму, а головне — сміючись, вони почуваються безпечно. Я більшість дитинства дмухала на холодне, щоб тільки нікого не розізлити. Відверто сміятися з чогось, а тим паче з когось, було чимсь нечуваним. Тепер мої син і донька можуть вільно дражнити і мене, і мою матір. Мама й сама стала пустотливою, як її онуки. Жартуючи, діти кидають виклик моєму авторитету, але їх за це не карають. Їх люблять.
Тепер моя мама відпускає жартики, а ми з дітьми регочемо разом із нею. Колись я написала вірш на її честь: про те, як вона, бажаючи нам ліпшого життя, шукала їжу, іграшки й одяг за вкрай несприятливих обставин. Поміж іншого у вірші згадано, що мама ніколи не чистила зуби: я намагалася зрозуміти, як бідність впливає на здатність людини дбати про власне тіло.
Якось мама приїхала до нас у гості. Дивлюсь — а вона тримає зубну щітку. Діти мало не попадали від сміху: бабця привезла зубну щітку! «Ось, тепер можемо йти чистити зуби всі втрьох, — сказала мама. — Я прочитала той твій вірш і подумала, треба щось робити. Щоб ти не могла сказати, ніби ніколи не бачила, як я чищу зуби». Ми реготали до сліз, усі четверо: моя мама, двоє її онуків і я. Добре сміється та, хто сміється останньою.
Переклад з англійської — Ганни Лелів.
Ілюстрація: Поліна Дорошенко