Випуск 16. Гумор

Кумедна правда: як кіно грається з реальністю і смішить нас

Кінематограф віддавна досліджує межі правди, шукає підходів до неї — як у драмі, так і в комедії. Поле експериментів широке: від робіт Орсона Веллса через стрічку «Це Спайнал Тап» до сучасної телесатири. Цей есей пропонує зазирнути в дуже особливий і дотепний куточок кінематографа, де панують мок’юментарі, псевдобайопіки та пародії на класичну документалістику.


кадр з фільму реальне життя
Кадр з фільму Альберта Брукса «Реальне життя» (1979)

Як каже давнє прислів’я, правда дивніша за вигадку, проте поза увагою залишається інше: часто правда буває ще й куди смішнішою за всякі фантазії. Людська схильність до драматизації та трагізму — річ очевидна, але навіть у найтемніші часи ми сміємося, щоб уберегтися від страхіть цього світу.

Від самого початку кінематограф працював з історіями, заснованими на фактах, гуморі або драматичних сюжетах, однак са́ме схрещення цих елементів подарувало нам деякі найвдаліші та найулюбленіші стрічки. Секрет у тому, аби взяти нібито-правдивість ситуації, гостроту документальної форми й накласти їх на обставини, які видаються цілком реальними, але насамперед створюють благодатний ґрунт для комізму.

Гра з механізмами фіктивної правдоподібності бере початок щонайменше від радіовистави Орсона Веллса про вторгнення прибульців «Війна світів», що мала закономірний комічний наслідок: люди, котрі пропустили початок ефіру, сприйняли почуте за чисту монету. У 1930-х було потішно уявляти тих простаків, яким не спало на думку перевірити інші радіостанції. Та якщо поглянути з нашого сьогодення із його новинами, згенерованими штучним інтелектом, маніпуляціями в соцмережах і ще глибшим зануренням в інформаційні бульбашки, ота наївна, абсолютна довіра до офіційного мовника видається геть безповоротним пережитком минулої епохи.

Упродовж десятиліть дедалі цинічніший підхід до природи правдивості слугує поживним ґрунтом для кінематографістів. Він підважує наші епістемологічні й герменевтичні сумніви, часто за допомогою філігранних фарсів, яких майже не відрізнити від прототипів. Фільми Вуді Аллена «Хапай гроші та тікай» (1969) і «Зеліґ» (1983) — блискучі зразки, однак достатньо поглянути на фрагмент «Новини на марші» з «Громадянина Кейна» того ж таки Веллса, що вийшов кількома десятиліттями раніше, аби побачити безпосередній зв’язок згаданих фільмів Аллена із цим гібридом факту й вигадки, комедії та драми, що нерідко справляє на глядача більший вплив, аніж дотримання вузьких жанрових тропів.

Ранні експерименти охоплювали діапазон від стрічки «Вечір важкого дня» (1964) Річарда Лестера, що викривлювала реальність бітломанії, і до похмурих соціальних висловлювань на кшталт «Парку покарань» (1971) Пітера Воткінса. Тоді окремим кінематографістам вдавалося спонукати аудиторію до осмислення власних упереджень щодо певних тем. Відверто ексцентричніші шоу, як-от «Летючий цирк Монті Пайтона» чи його дочірнє «Ратлендське телебачення вихідного дня» (1978), яке породило комедійний фільм «Тобі потрібні тільки гроші» (1978) і відкрило світу феномен «ратломанії», сформували не одне покоління комедійних авторів і виконавців, які не боялись братися за документальну правду в її найабсурдніших проявах.

Американські та канадські комедійні скетч-шоу, як-от «Суботнього вечора в прямому ефірі» і «Дітлахи в коридорі», вводили у свої випуски документальні елементи, жартівливо пародіюючи найрізноманітніші формати: від новинних репортажів до надмірно серйозних активістських сюжетів. Тим часом успішні кінострічки, як-от «Світ Вейна», спиралися на бездоганні реконструкції, у цьому разі — о́бразів приметалених ведучих аматорського громадського телебачення.

постер фільму це — спайнал тап

Стрічка 1984 року «Це Спайнал Тап» стала еталоном препарування документального стилю заради комічного ефекту. Для багатьох саме ця картина є апофеозом жанру, що нині відомий як мок’юментарі. Сам цей термін — незграбний неологізм, зліплений зі слів «документалістика» (documentary) та «глузування» (mockery), — завжди був невдалою характеристикою для найкращих представників жанру. Зрештою, їхня мета полягає не так у банальному висміюванні першоджерела чи певного середовища, як у пошуку глибших істин про абсурдність нашого повсякдення. Те, що безліч гуртів відчули, ніби «Спайнал Тап» розповів їхню власну історію, — добре задокументований факт. Та найбільший здобуток фільму в тому, що навіть через кілька десятиліть він у своєму відвертому блазнюванні розкриває значно проникливішу й вагомішу правду про надмірності рок-культури, ніж будь-коли вдавалося більш прямолінійним форматам.

Успіх «Спайнал Тапу» проклав шлях для чудових стрічок американсько-британського коміка й режисера Крістофера Ґеста. Ці шедеври глибоко занурюються в інші субкультури: світ аматорського театру в «Чекаючи на Ґаффмана», залаштунки собачих виставок у «Переможці шоу» (2003), ностальгію за фолкмузикою в «Могутньому вітрі». Останню з перелічених картин можна назвати рідною сестрою «Спайнал Тапу», та в певному сенсі вона працює навіть на тоншому рівні. Якщо легендарні пісні зі «Спайнал Тапу», як-от «Big Bottoms» чи «Stonehenge», були блискучими пародіями на рокерський пафос, то заголовна пісня «Могутнього вітру» чи номінована на Оскар «A Kiss at the End of the Rainbow» звідти ж настільки бездоганно скомпоновані, що можна сміливо стверджувати: якби їх записали наприкінці 1960-х років виконавці на зразок The New Christy Minstrels або Ian & Sylvia, вони стали б беззаперечною класикою, не поступаючись жодній іншій пісні тієї епохи.

Те саме можна сказати про такі фільми, як «Злети й падіння» (2007) — пародію на біографічне кіно, яка висміює всіх підряд від Ділана до Кеша й Преслі із сатиричною гостротою, що зводить саму механіку сучасного байопіку до повного абсурду. Або ж про стрічку «Попзірка: ніколи не зупиняйся ніколи не зупинятись» (2016), ще одну винятково майстерну комедію, чиє музичне оформлення анітрохи не поступалося лідерам хіт-парадів.

Оце бентежне відчуття, коли комедійне ледь не цілком заміщує прісну, повсякденну, історично достовірну правду, забезпечує багатьом із таких проєктів довговічність. Нехай у псевдодокументальному фільмі про серійного вбивцю «Людина кусає собаку» (1992) особливо немає з чого сміятися, там усе ж є моменти настільки химерні й водночас життєві, що неминуче сприймаються як чорний гумор. Найбільше це помітно в надзвичайно зрежисованому фрагменті про зустріч із конкурентною знімальною групою документалістів: фінал сцени рівною мірою сміховинний і моторошний, що тільки дужче увиразнює метаприроду картини.

кадр з фільму людина кусає собаку
Кадр з фільму «Людина кусає собаку» (1992)

Внесок Альберта Брукса в цей жанр не менш легендарний: його фільм 1979 року «Реальне життя» безсоромно пародіює ранні реаліті-шоу на кшталт «Американської родини» (1973), розкручуючи абсурд до максимуму. Бруксова незворушна іронія та неприхована постмодерністська критика стали орієнтирами для сучасних творів і знайшли відлуння в найрізноманітніших роботах — від фільмів «Маленька міс Щастя» і «Я, Тоня» до філософських праць Бодріяра, — які ще відкритіше говорять про сюрреалістичність нашого буденного життя, пропонуючи інтелектуальну комедію із серйозним філософським підтекстом.

Упродовж лише 2026 року ми побачили низку таких робіт: від стрічки Джона Вілсона «Історія бетону», де він продовжує сардонічно розкривати задані теми, показуючи, як вони трансформуються за ближчого вивчення, — і до гучного документального фільму його колеги Нейтана Філдера про Елізабет Голмс «Ти можеш побачити все». Цей неймовірно сильний твір розбирає сам механізм оповідання правди до його абсурдистської основи, аж глядачі змушені замислитися, чи немає їхньої провини в тому, що вони взагалі захопилися цією історією. Як і картини Брукса поколінням раніше, ці роботи граються з нашою схильністю покладатись на інструменти документалістики як на гарант журналістської непогрішності. Так комедія стає значно дошкульнішою, а отже, значно потужнішою за впливом.

Якщо популярні ситкоми про робоче середовище на кшталт «Офісу» й «Парків та зон відпочинку» успішно адаптували під серіальний формат тремтливу камеру — фішку сінема-веріте й прямого кіно, — існує чимало метапародій, які досліджують анатомію документального кіно набагато глибше. Проєкт «Документалістика сьогодні!» — неприховане зізнання в коханні багатьом класичним документальним стрічкам. Серія «Запис оригінального складу: Кооператив» настільки влучна, що за силою впливу може зрівнятися з «Могутнім вітром», тоді як інші серії з любов’ю кплять із такої класики, як «Сірі сади» (1975), «Нанук із Півночі» (1922) та «Воєнна кімната» (1993).

кадр з серіалу документалістика сьогодні
Кадр з серіалу «Документалістика сьогодні!»

До іншого табору належать творці, які поміщають відверто комічних персонажів у реальні ситуації, аби спровокувати живі реакції, — тут першість беззаперечно за Сашею Бароном Коеном. Завдяки різноманітним амплуа та персонажам, серед яких Борат, Бруно й Алі Джі, його авторська гібридна комедія стає унікальним поєднанням імпровізованого свавілля та вкрай ніякових моментів дискомфорту. Або згадаймо акторів проєкту «Диваки», які десятиліттями добровільно наражалися на ризик тяжких фізичних травм, створюючи видовище, де вуаєризм циркового фрикшоу поєднується з опосередкованим трепетом від споглядання меж людського досвіду, — і все це в супроводі нудотного відчуття, що ми є співучасниками цього свавілля в ролі пасивних глядачів. Зрештою, 2026 року і Коен, і команда «Диваків» повернулися на екрани кожне зі своїм свавіллям.

Деякі фільми безсоромно брешуть, наслідуючи документальну форму заради далекогляднішої комедійної мети. Скажімо, фільм «Дивний: історія Ела Янковича» (2022) деконструює штампи біографічного кіно так само філігранно, як пародія «Злети й падіння», і працює з першоджерелами так само тісно, як «Документалістика сьогодні!». Усе це реалізовано цілком у дусі героя стрічки — митця, який усю кар’єру побудував на тому, що брав елементи попкультури й викривлював їх рівно настільки, щоб виходило кумедно, водночас зберігаючи впізнаваність оригіналу.

Нарешті, деякі режисери запозичують чимало прийомів із таких псевдодокументальних форматів і витончено інтегрують їх у класичну драматичну структуру. Нещодавній фільм Веса Андерсона «Місто астероїдів» із наративною структурою матрьошки віртуозно балансує на межі між реальністю й перформансом. Нова робота Джессі Айзенберґа «Дебют» зіперта на ту саму гадану правдоподібність, що й «Могутній вітер» і «Чекаючи на Ґаффмана», однак сприймається як традиційно скомпонована драма — про жінку середнього віку, яка проходить прослуховування на невелику роль у музичній постановці провінційного аматорського театру. Найвдаліше в цій стрічці — не лише виняткова акторська гра, а й хірургічна точність у конструюванні світу любительської театральної трупи. Пісні, які Айзенберґ написав спеціально для внутрішнього мюзиклу «Допитливі сусіди», нагадують документальноподібний реалізм робіт Крістофера Ґеста, проте послуговуються інструментарієм традиційнішого ігрового кіно.

Правда в тім, що сама по собі правдивість буває напрочуд комічною. Митці знайшли безліч способів злегка перелаштувати звичні оповідні форми, аби увиразнити комедійні елементи — часто з приголомшливим результатом. Гумор, звісно, чудово почувається на території чистої вигадки, проте є щось особливо сильне в гіперболізації безглуздої природи повсякдення. Ми ще глибше розуміємо людство, коли сміємося з його найабсурдніших і найнедолугіших проявів. А нам усім — як особливо яскраво довів цей рік — не завадить добряче посміятися, навіть якщо врешті доведеться пустити сльозу від перенапруження.


Переклад з англійської Світлани Урбанської

Джейсон Горбер
Джейсон Горбер

Кінокритик

Читайте також

Читати всі