Випуск 9. Читання

Наше уявлення про документування війни у кіно докорінно змінилося. Після 2014 року, з поверненням війни на Європейський континент, з’явилися нові підходи й формати. Фільми воєнного репортера та письменника Мстислава Чернова — «20 днів у Маріуполі», що здобув Оскар, і «2000 метрів до Андріївки» — унаочнюють такі перетворення. Ми попросили німецького критика Берта Ребгандля проаналізувати ці кінематографічні пошуки.

Коли 2014 року Російська Федерація окупувала Кримський півострів і почала війну на сході України, війна як явище повернулась у європейський контекст, що вважав себе цілком повоєнним. На той час війна вже давно перетворилася на віддалений досвід, бачений переважно на екранах телевізорів під час «живих” включень із далеких країв.

Французький кінокритик Серж Дане вважає Війну в Перській затоці 1991 року поворотним моментом в історії кіно й телебачення: тоді складне кінематографічне «зображення» поступилося «візуальності» безперервної прямої трансляції без усякої зміни ракурсів.

Коли 1999 року НАТО, втрутившись у Косовську війну, завдало ударів по Сербії, така логіка дій — коли наддержава та її союзники згори коригують локальну геноцидну ситуацію — заклала модель майбутнього геополітичного порядку. Хоча в цьому конкретному випадку кінематограф таки показав погляд з іншого ракурсу — у документальному фільмі Ґорана Ребіча «Покарання» (1999), що змальовує, як переживали війну та бомбардування люди на місцях, у Белграді.

Коли 2022 року Путін скомандував розпочати повномасштабне вторгнення в Україну, він, імовірно, мав ілюзію повного домінування: сподівався на стрімку операцію і швидке знищення української суверенності. А натомість спричинив війну, яку невдовзі почали активно порівнювати з Першою світовою, принаймні в перші два роки. Ця війна також має побічний ефект для репортерів, ставлячи перед ними несподіване питання: чи воєнним кореспондентам усе ще є місце на полі бою, де умови кардинально змінилися з використанням високотехнологічних дронів?

Наразі війна проти України лише підтверджує хрестоматійне твердження Поля Вірільйо 1988 року: «Історія битви — це насамперед історія докорінно змінюваних полів сприйняття». Під сприйняттям зазвичай розуміють діяльність розумної істоти, проте Вірільйо змальовує історію, в якій технологічно підсилене сприйняття виходить за межі природного поля зору.

Мстислав Чернов у своїх фільмах і медійних проєктах пробує розмежувати окремі поля сприйняття під час війни, що була змушена виробити власні диспозитиви (фр. dispositifs) — себто, в широкому сенсі, власні конфігурації кутів зору й інструментів. Чернов явно заслуговує на професійний титул доволі класичного воєнного кореспондента. Обидва його фільми про війну проти України є взірцевими спробами окреслити два різні поля сприйняття: оточений Маріуполь 2022-го зсередини, знелюднілу Андріївку 2023-го ззовні.

А якщо взяти до уваги ще і його роман «Часи сновидінь» — написаний на основі мультимедійного проєкту 2020 року, чий сюжет бере початок 2014-го й охоплює чимало аспектів (пост)радянського довгого тривання (longue durée), — Чернова можна читати практично як історика. Він справді пробує писати — через різні медіа і в режимі реального часу — історіографію подій.

Стрічка «20 днів у Маріуполі» поєднує елементи прямого репортажу — про дедалі складніше становище оборонців і жителів приазовського міста — з хроніками поточних подій. Спочатку дим на горизонті від бомбардування міських околиць, далі — оточення центральної лікарні, де облаштувала базу знімальна група Чернова.

Виїзд в останню хвилину — теж документальний матеріал. Щоб зберегти важливі свідчення про події, журналісти мусили покинути місто. Тут згадується литовський кінорежисер і антрополог Мантас Кведаравічюс, який загинув у Маріуполі 2 квітня 2022 року. Його проєкт був доволі схожий на проєкт Чернова. Відзнятий матеріал змонтували після загибелі режисера: так з’явився фільм «Маріуполіс 2».

Чернов фільмує евакуації, укриття в підвалах, жертв воєнної машини з позначкою «Z». Жахливі, гнітючі кадри з відділення травматології — свідчення про фізичний вплив війни. Попри постійну загрозу ударів, місто залишається під контролем України, і Чернов із командою працюють у межах цієї вільної зони.

Після того, як упали Маріуполь і Мелітополь, короткочасно окупований Херсон було звільнено, а Харків устояв, лінія фронту усталилася. Загалом із 2023 року вона не надто змінилась. І саме лінія фронту стала темою наступного фільму Чернова. «2000 метрів до Андріївки» оповідає про контрнаступ — період на другому році великої війни, коли була надія, що українці підуть в атаку й витиснуть російських окупантів із захоплених територій, насамперед на південному сході.

Пояснюючи, чого він хотів досягнути цим фільмом, Чернов прямо говорить про «російську оборону»: тепер ворог окопався, а Україна атакує. Вузька лісосмуга «між двома мінними полями» веде до Андріївки, невеликого села на південь від Бахмута — міста, яке по тривалих напружених боях зрештою опинилося під контролем росіян на початку 2023 року.

Третя штурмова бригада отримає бойове завдання дістатися до Андріївки і «відрізати логістичний шлях до окупованого Бахмута». Чернов доєднається до військових. Його мета — використавши лісосмугу як поле сприйняття, занурити глядача в реальність бойових дій. Дронів тут майже немає, тому цей фільм у прямому сенсі «історичний», адже зображує минуле. Лісосмуга завдовжки 2000 метрів — це, очевидно, метонімічне відсилання до контрнаступу, який невдовзі зупинився, не змінивши суттєво лінії фронту. Близько 20% території України досі окуповані.

Чернов присутній під час визволення Андріївки, він безпосередній свідок. Як кінематографіст він там не те щоб необхідний: відео знімають, по суті, самі військові з нашоломними камерами. У фінальних титрах їх навіть зазначено як операторів — щоправда, за позивними.

Чернов пропонує поле сприйняття, не цілком обмежене поглядом із місця подій. Він додає відео з командного пункту і кадри аерозйомки, де видно, що восени 2023 року українські сили в тому районі впевнено переважали. Урешті-решт над зруйнованим селом піднято прапор України. Від Андріївки нічого не лишилося: немає що повертати.

Голос Чернова-оповідача раз по раз говорить про подальшу долю бійців, яких ми бачимо на завданні. Кілька з них загинуть через п’ять місяців, на початку 2024-го, під час інших операцій Третьої штурмової. Фільм розгортається в моменті через реальні кадри бойових дій, а водночас розкриває складну темпоральність війни, яка швидко прогресує. Стрічка існує у власному «часі сновидінь»: вона реконструює «живу трансляцію», яку створено і на полі бою, і за межами України (фільм співпродюсував PBS, суспільний мовник США), і шляхом перетворень попереднього проєкту.

Обидві стрічки Чернова є спробами дотриматися вимог класичного телерепортажу в ситуаціях, що дедалі менше до цього надаються. Коли ще залишалася зона цивільного життя в умовах облоги, як-от у Маріуполі, це якось вдавалось. Однак така робота стає майже неможливою, коли внаслідок боїв утворюється сіра зона територіальної невизначеності — райони, окуповані й звільнені по кілька разів за короткий період, — під постійною загрозою обстрілів артилерією та дронами.

Жоден протокол не передбачає присутності журналістів у такій ситуації — хіба що вони хочуть вкоротити собі віку. Тому війну проти України знімають переважно «у дзеркало заднього огляду», як у фільмі «Звідки куди» (2023) Мацека Гамели, де війну показано суто з перспективи людей, яких евакуюють на задньому сидінні авто. Такий «задній огляд» використано й у фільмі Євгена Тітаренка та Віталія Манського «Східний фронт» (2023) про медиків, які працюють впритул до лінії фронту.

Чернов показує зсередини реальні бойові дії, де час на реакцію нескінченно малий. Не дивно, що результат інколи здається постановочним. Хоча з просуванням лісосмугою з’являються загиблі — солдат із позивним Гагарін і кілька безликих «пі***ів», — все одно гризе підозра, ніби це не стовідсотково реальна війна, а матеріал, спеціально створений для телебачення.

Дотримуючись принципів телерепортажу, фільм «2000 метрів до Андріївки» вірний підходу, коли класичного, стороннього глядача заводять у ситуацію, до якої інакше не доступитися. Чернов наполягає, щоб оповідь вів автор, і змонтований фільм уподібнюється ритуалу афірмації, завершуючись кульмінаційною сценою з елементами колективної скорботи на вшанування полеглих.

Нові підходи, за якими висвітлюють війну в Україні, у роботах Чернова губляться. Навіть у своєму романі «Часи сновидінь» він, замість «конструювати» ситуацію, де воєнний репортер уміщений у військове середовище, натякає на інші варіанти. Головний герой К. — лікар, який діє «між» воюючими сторонами, або ж, якщо дивитися з боку України, — «за» лінією розмежування. Цим твором Чернов нагадує, що війна, яка почалася 2014-го, накреслила нові лінії — розмитіші, ніж доти.

Відео, опубліковане онлайн 2018 року під назвою «дивитися війну (фільм, знайдений в інтернеті)», об’єднує зйомки «від 443 операторів». Результат величезної монтажної роботи передає картину зазіхання на національну єдність України. Це відео — по суті, фільм, розповсюджений поза офіційними кіноканалами, — подає ідею, як можна висвітлювати в кіно нинішню війну, що триває вже п’ятий рік: узяти незліченні ролики, що циркулюють у цифрових медіа, і змонтувати їх як свідчення для судової експертизи.

У російському документальному фільмі «Росіяни на війні» режисерка Анастасія Трофімова показала смерть молодого російського солдата, використавши зйомки з дронів, узяті, вочевидь, з українських джерел. Ці кадри вульгарні. Начебто нічого особливого: чоловіка внизу вбиває пристрій зверху. Але це спроба зманіпулювати полем сприйняття: російського солдата представлено як жертву нападу.

«2000 метрів до Андріївки» можна витлумачити як спробу відновити — принаймні на символічному рівні — архетипну логіку наземних бойових дій: чоловік проти чоловіка, автомат проти автомата, поле бою як поле сприйняття.

Два фільми Чернова стали мірилами внутрішніх перетворень воєнного кіно впродовж лише одного року. «20 днів у Маріуполі» увійшов до канону гуманістичної документалістики. Стрічка засвідчує поразку, де саме тільки виживання журналіста, евакуйованих людей і відзнятого матеріалу дає надію, що ця поразка не остаточна.

Натомість «2000 метрів до Андріївки» мимоволі засвідчує перелам: ця війна зруйнувала власні поля сприйняття. Сприйняття можна лише реконструювати з фрагментів, щодня завантажуваних у мережу чи поширюваних приватно через телеграм та інші канали. Простору для мультимедійного оповідача, який виступає зсередини, більше немає. Відтепер воєнне кіно може існувати тільки як постпродакшн — у буквальному значенні слова.

Переклад з англійської Ганни Лелів