Випуск 11. Числа

З нагоди першої річниці re/visions публікуємо промову нашої головної редакторки Дарії Бадьйор на нещодавній конференції «Сила сторителінгу» в Бухаресті. Дарія розповідає про досвід створення під час війни журналу, що народився з турботи, запитування та плекання надії.

Коли Крістіан запросив мене взяти участь і сказав, що темою цього року буде надія, я, м’яко кажучи, здивувалася. Де я, а де надія.

Я: а) у депресії; б) журналістка; в) філософиня за освітою; г) з України. Тож надії не треба, дуже дякую.

***

Я живу в Києві, столиці України, і у Львові, місті за 512 кілометрів на захід, а якщо точніше — у потягах між цими двома містами, іншими містами й країнами.

Чотири роки тому я була вигорілою культурною журналісткою. Попереднього року я звільнилася з редакції, де пропрацювала дев’ять років, з яких шість — редакторкою відділу «Культура», який ми відродили 2015-го. Щоб вивести свої професійні виклики на новий рівень, я вирішила написати книгу. Тож поїхала до Харкова на письменницьку резиденцію у квартирі Юрія Шевельова. Це був лютий 2022-го.

Тож у перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну я була в Харкові, великому місті за сорок кілометрів від російського кордону. У дні напередодні вторгнення я робила те, що люди зазвичай роблять на письменницьких резиденціях: пила вино, прокрастинувала, нила про свою творчу кризу.

Я проспала всі вибухи й сигнали повітряної тривоги, що позначили початок вторгнення о п’ятій ранку 24 лютого, проспала близько сорока дзвінків від друзів і рідних.

Коли я нарешті подзвонила батькам, почула в слухавці: «Слава богу, ти жива». Тоді я купила останній квиток на інтерсіті до Києва (у перший клас!), що мав відправитись о 13:05, залишила на резиденції більшість своїх класних речей — улюблені кашеміровий светр і піжаму, якісну косметику, книжки — і поїхала на вокзал. На станції було не надто людно; запах пороху ширився містом, але паніки не відчувалося. Чекаючи на свої потяги, люди допомагали одне одному: запхати товстенького французького бульдога в переноску, нести величезну клітку з білим папугою, з’ясувати, що то за танк щойно проїхав мостом над залізницею.

Мій потяг прибув на харківський вокзал із тригодинним запізненням. Під кінець дня він доправив мене в Київ — близько півночі, після початку комендантської години, першої з 1486 комендантських годин.

Так для мене завершився день 24 лютого 2022 року. Або, як я його називаю, «одне з найгірших похміллів у моєму житті».

***

Наступного ранку я поїхала до Львова з тодішньою партнеркою, нашою собакою, подругою з її п’ятирічним сином і купою дивних речей, які ми завантажили в машину з думкою, що повернемося за тиждень. Я намагаюся пригадати, що то були за речі, але не можу: мій мозок погано пам’ятає день, коли я залишила Київ.

Дорога до Львова, зазвичай семигодинна, тривала сорок вісім годин — із ночівлею посередині. Пам’ятаю, то був один суцільний затор. З вікна машини я бачила людей, які будували блокпости з мішків піску, і красивий, сюрреалістичний захід сонця наприкінці другого дня дороги.

У Львові я опинилася серед багатьох культурних дієвців, які заполонили місто в перші дні повномасштабного вторгнення. Місто гуло, живлене нашою тривожністю, гнівом і адреналіном.

Одна моя подруга, колишня власниця аукціонного дому, з’ясовувала, як робити протитанкові перешкоди зі списаних залізничних рейок.

Інша, колишня заступниця міністра культури, купувала бронежилети.

Дослідницький центр, що спеціалізується на міській історії, облаштував у себе в конференцзалі притулок для переселенців.

Музейники допомагали евакуюватися своїм колегам зі сходу й півдня України.

Кінематографісти й журналісти ставали локальними продюсерами для міжнародних медіа.

Словом, усі були при ділі.

Я ж почувалася розгубленою. Не могла знайти себе посеред довколишніх перетворень. Як уже згадувалось, я журналістка, причому культурна (тобто найменш корисна), кінокритикиня і кураторка, редакторка, а передусім — людина, яка ставить незручні запитання про сенс речей. Найнепридатніший набір умінь на випадок апокаліпсису.

Щоправда, моя «творча криза» кудись поділася. На адреналіні я написала кілька колонок, де міркувала про зв’язки між культурою і війною: як так вийшло, що міжнародні культурні інституції заплющували очі на агресію країни, яка розв’язала війну в центрі Європи? Тоді для мене культура, мистецтво й безрозсудне захоплення «прекрасними» балетом чи кіно стали невіддільними від порушень прав людини, руйнувань, десятиліть розпалювання воєн — адже вони не виникли у вакуумі. У 2022 році культура перестала бути джерелом натхнення та єднання. Мене вражала зарозумілість культурних середовищ, і, реагуючи на реальність війни проти своєї країни, я стала цинічною. То було кортизолове критичне письмо. Щойно це зрозумівши, я припинила писати. Письменницька криза поновилася.

Культурна критика й мислення як таке потребують відстані, стану спокою, урівноваженого дихання, якісного сну, а насамперед — відчуття безпеки. Цього всього у 2022-му в нас не було.

І досі немає.

Але багато чого змінилося.

***

Наші життя ніколи не будуть такими, як раніше.

Протягом чотирьох років ми досвідчуємо горе на різних рівнях. Якийсь час ми горювали за своїм минулим життям: у цьому було чимало ілюзій і надії.

Моє покоління — міленіали, які в безтурботніших країнах розповідають у тіктоці про свої хобі як відповідь на кризу середнього віку, — гине на цій війні. Буває, в один день ідеш на похорон і весілля. Ми влаштовуємо вечірки на честь загиблих друзів — щоб пам’ятати й святкувати їхні життя. Ми вшановуємо їхню відвагу, адже вони загинули, захищаючи нас, поки ми писали статті, подорожували на міжнародні конференції, ставили запитання і вимагали відповідей.

2022-й був роком адреналіну й кортизолу. Відчувався він так, ніби перепила кави, дістала кулаком в обличчя й біжиш тисячу спринтів одночасно.

2023-й був роком втрати надії. Великий український контрнаступ провалився, і за цим спостерігали по всьому світу, ніби за якимсь реаліті-шоу. Здавалося, того року не було добрих новин. Ми повільно котилися в прірву усвідомлення, що швидко ця війна не закінчиться. Війна триватиме ще якийсь час — можливо, до кінця наших життів (а цей кінець може настати хоч наступного тижня).

2024-го наші жарти стали вугільно-чорними й абсолютно не надавалися до перекладу для іноземних друзів і колег.

2025-го всі стверджували, що цілком адаптувалися й навчилися розрізняти на слух різні типи російських та іранських дронів, що літали над нашими районами.

До 2026-го майже всі мої друзі почали вживати рецептурні препарати проти тривоги й депресії. Я не виняток.

***

Що воно таке — надія?

Кембриджський словник пропонує дещо пасивно-агресивне визначення слова hope, мені подобається: «Надіятися — це хотіти, аби щось відбулося чи виявилося правдою, зазвичай на підставі такої ймовірності».

Мені подобається це визначення, тому що тут «надія» — дієслово.

***

Десь між кінцем світу й нинішнім приїздом у Бухарест я почала готувати журнал і повертатися до однієї зі своїх професійних ідентичностей — редакторської. Цю роботу я завжди любила, однак вважала, що її важко поєднувати з письменницькими амбіціями.

Відбувалося це в доброму товаристві подруг — Софії Дяк, історикині й директорки Центру міської історії, про який я згадувала вище, і Наталі Нуґайред, французької журналістки й редакторки. Ми почали ставити собі запитання: як ми горюємо і зцілюємося, якщо скорбота видається невичерпною? Чи є якийсь сенс думати про майбутнє? Що таке держава? Чи повоєння взагалі наставало? Чи після всього, що діється, ми колись як слід відпочинемо? Як війна впливає на колообіг води? Тощо, тощо.

Здавалося, поки світ довкола розсипається, значення слів увиразнюються. Поезія раптом стала змістовнішою за інші форми письма. Здавалося, слова, поняття, концепти — вимовлені й написані — потребують максимальної чіткості.

Дозволю собі процитувати українську поетку Ію Ківу, яка торік написала для нас есей: «На війні ж людина — це дієслово. На війні все — дієслово».

Так ми придумали re/visions.

«Ми готуємо випуск про горе і зцілення. Напишеш нам про свій сад?» — запропонувала я подрузі.

«Ви воєнний репортер? Розкажіть, як ви плавали в Іраку».

«Ви сказали, що сусідство — порожній концепт. Можете докладніше?»

З таких дивних розмов із нашими авторками й авторами виросли прекрасні есеї, які ми опублікували з моменту запуску журналу в травні 2025-го.

Поки ми готуємо квітневий — десятий — випуск, я думаю про те, який же це інтелектуальний привілей — робити журнал під час війни. Журнал, що старається говорити не лише про війну, хоча, звісно, неминуче довкола війни обертається.

Ставити запитання під час війни — неабиякий виклик.

Коли проти вашої країни ведуть війну, а ви обороняєтеся, то стаєте надміру пильними у захисті своїх кордонів, коріння, пантеонів, історій, наративів. Це природно, адже на них зазіхають у найжорстокіший спосіб. Усякий прояв сумніву (привіт, Рене Декарте), навіть у найм’якішій формі, може буде сприйнято як деструктивний акт. Крихкі структури наших життів похитнулись, їм потрібна турбота і точність.

Як у таких умовах побудувати гідну розмову, як дослідити саму архітектуру мислення, а отже, існування?

У re/visions ми дійшли низки правил.

• Ми прагнемо уповільнитися, відступити на крок, поміркувати без поспіху. Ми повільне медіа.
• Жодних знаків оклику! Ми не кричимо на людей.
• Стриманий дизайн і гарні ілюстрації. Так, ми пишемо про смерть і садівництво, руйнування демократії, нелінійний плин часу, але робимо це в спокійному просторі.
• Багато уваги слововжитку й синтаксису: для цього ми і є. Україна та Європа? Ні. Україна кома Європа. Східноєвропейський? Ні. Просто європейський: досить цих поділів, вони не працюють.
• З кожним випуском ми переглядаємо свій словник.
• Ми двомовні, тому шукаємо влучні слова для перекладу думок не лише з української на англійську і навпаки, а й з одного контексту на інший, щоб якнайкраще порозумітися.

Усе це передбачає високі очікування, не завжди відповідні реальності. І, звісно, трошки самообману.

Але зрештою, Крістіане, ти й уся команда «Сили сторителінгу» мали рацію. Усе, що ми робимо, є втіленням надії.

Надії, що ми поставимо правильне запитання — і хтось, шукаючи справедливішого майбутнього, почне дивитись у новому напрямку.

Надії, що маленькі перлини, які ми складаємо в скриньку кожного випуску журналу, — книжка, подкаст, історія життя — когось надихнуть і не дадуть упасти в зневіру.

Надії, що гідна розмова й справді може зцілювати.

Тож ведімо ці розмови.

Дякую.

Переклад з англійської re/visions