Випуск 8. Суверенність

Коріння може міститися в рідній землі, у складах назви, у мові, пронесеній через вигнання. У цьому есеї йдеться про перейменовані краї та загрожені мови, про суверенність, проголошувану, заперечувану чи тихо збережувану через слова. У зустрічах із поет(к)ами, дослідни(ця)ми й успадкованими спогадами, від Криму до Тибету, від теренів народу крі до самської тундри та уйгурських регіонів — цей текст розглядає мову як опір стиранню і як зв’язок із землею.

Мови вмирають, як ріки.
Слова, обгорнуті нині навколо язика,
Розкушені під форму думки
Між зубами й губами, що говорять
Тепер, просто зараз,
Стануть вицвілими ієрогліфами
За десять тисяч років віднині.

Карл Сендберґ, «Мови»

Де моє коріння? У містечку, де я тільки народився*, але ніколи не жив*, містечку, чию назву було полонізовано, перероблено на Dobre Miasto — «добре місто», дослівно від німецького Guttstadt, хоча насправді це невдалий переклад оригінальної старопрусської назви Guddamistan, де gudde означає «кущ» або «чагарник»? Чи, може, у Мирополі, що в Житомирській області сучасної України, де в домі Гуттен-Чапських народилися мої прабабця й бабця? Чи в замку Кілрок у Шотландії, де народився мій прапрапрадід? Пригадую сцену на початку фільму Герцоґа, де корінні жителі сидять на землі, щоб не дати завезти вибухівку й заподіяти шкоду їхньому краю. Уперті й наполегливі.

Кримськотатарська дослідниця Нара Наріманова, з якою я спілкувався*, працює в Канаді над вивченням кримськотатарських топонімів. Коли вона дитиною жила в Шахрисабзі в Узбекистані, Нарі ніколи не казали, що́ вона за татарка, казали тільки, що її батьківщина — Крим. Якось вона мила руки перед вечерею, а Феріде, її прабабця по татові, стояла поруч і раптом запитала: «А яка ти татарка?». Нара згадала, що серед її однокласників багато казанських татар, тому відповіла: казанська татарка. «Ніколи так не кажи, — зауважила Феріде. — Бо ти кримська татарка. Тому ми й називаємо Крим своєю батьківщиною». Для восьмилітньої Нари це стало відкриттям.

Топоніми — це любовні мітки, що містять первісні знання людей, які, замилувані своєю землею, позначали її словами. Едмонтон, де нині мешкає Нара, мовою крі колись називався ᐊᒥᐢᑿᒌᐚᐢᑲᐦᐃᑲᐣ — «амісквачіваскайгіган», що означає «дім на бобровому пагорбі». Я відразу уявляю собі цю місцину як протоку на болотяних теренах, де бобри ретельно підточують стовбури сосон, аж ті стають схожі на пісочні годинники, перш ніж верхня частина впаде у воду. Тоді бобри чітко покладуть колоду через протоку, споруджуючи греблю, що утворить резервуар для води. Тепер ці водні сховища захищають ліси від пожеж. Сучасну назву місту дав Вільям Томісон родом із Едмонтона, що на півночі Лондона, торговець хутром. Багато людей із корінного народу крі померли від віспи, яку привезли з собою колонізатори. Мову крі було практично втрачено, бо носії боялися, що за неї їх знецінюватимуть або не найматимуть на роботу.

«Якщо назви неправильні, мовлення суперечитиме істині речей», — зауважував Конфуцій в «Аналектах». Китайський режим вдається до цього навмисно. Тибетці заснували свою державу в VII столітті, на кількасот років раніше за кримських татар. У 1950 році Китай анексував регіон. Наприкінці 2023-го китайці почали називати Тибет мандаринською — Сідзаном. Не так давно цю назву вживали, експонуючи тибетські артефакти, Британський музей і французький Музей на набережній Бранлі імені Жака Ширака. Тибетці протестували кілька тижнів, і врешті музеї прибрали назву Сідзан, зупинившись на єдиному варіанті «Тибетський автономний район». Коригувати назви — це спосіб утримати владу над іншими, наче запакувати їх у коробку. Той самий символічний дискурс влади, що його так точно обрахував П’єр Бурдьє — аудитор серед соціологів, які інспектують мову влади.

Тибетці живуть у вигнанні по всьому світу, розкидані по тридцяти країнах. Кілька років тому на резиденції від Фонду Яна Михальського в Швейцарії я познайомився* з письменницею Церінґ Ламою. Її сім’я спочатку втекла до Непалу, а пізніше перебралася до канадського Ванкувера. Коли ми разом їхали до села на північ від Монтре, я бачив*, як Церінґ нетерпеливиться побачити гори, що нагадують про Тибет. Вона вийшла з автівки й милувалася гірськими вершинами з цілковитим захватом — цього їй вистачило, щоб писати далі. Але тибетську мову вона втратила. Розуміє окремі частини слів, та, коли не знаєш усіх-усіх складових, суті слова ніяк не вловити. Книжки про Тибет вона пише англійською.

Так само й поетка Церінґ Ванґмо Домпа родом із Нанґчену на сході Тибету, яка нині живе у Філадельфії. Вона виросла у вигнанні серед спільноти старійшин і ченців із рідних країв, тож навчилася розмовляти рідним діалектом — камом. Але писати ним не вміє. Кам займає особливе місце в її тілі, наче життєво важливий орган. Її молодші родичі частіше спілкуються китайською, мовою роботи й бізнесу. Вона пише книжки англійською, хоча її родичі й інші тибетці цією мовою не володіють, тож не можуть прочитати. Виходить таке собі квадратне колесо.

Тибетський поет Бучунґ Д. Сонам мешкає в Дармсалі, що в Індії, під пильним оком Китаю. Він ще може розмовляти тибетською з родичами. Його рідне село, яке довелося покинути в десять років, перебуває під китайською окупацією, вільно писати й читати тибетською там неможливо. Його батько вмів читати, але не писати, а його мати неграмотна. У Бучунґа багато знайомих в Індії, однак тибетці там не мають усіх прав, не можуть володіти майном, мусять винаймати житло в індійців. Колись у школах Тибету можна було вивчати тибетську, але тепер освіту колонізовано, усе під контролем Китаю. Бучунґ вивчив англійську, проте вважає, що цю мову йому насадили. Він відчуває потребу розповісти свою історію. А хто слухатиме його та інших тибетських поетів, що їх він перекладає англійською, якщо вони писатимуть тільки тибетською? «Чудна доля — писати для чужого народу, та ще дивніша — писати для завойовників свого народу», — зауважував корінний австралійський письменник і дослідник Мадруру Нероджін (раніше Колін Джонсон) у книжці «Письмо з маргінесу». І знову колесо не котиться.

Китай підкорив також уйгурські землі та народ, зацькований і пригноблений. Уйгурський поет Тагір Гамут Ізґіл тепер живе у Вашингтоні, куди кілька років тому втік із сім’єю з регіону, що його Китай називає Сіньдзян-Уйгурським автономним районом, а уйгури — Східним Туркестаном. Він виріс у Кашґарі, місті, що перебувало під владою різних імперій: Монгольської, Китайської, Тибетської, Тюркського каганату. Уйгури — це тюркська народність, здебільшого мусульмани, які живуть у регіоні Сіньдзян на північному заході Китаю. Китайський режим нещадно утримує в ув’язненні понад мільйон уйгурів, а багато інших потерпають від постійного стеження, релігійних обмежень, примусової праці (і це далеко не вся наруга китайців над уйгурами). Кілька років тому Тагіра заарештували за спробу виїхати на навчання до Туреччини. Виявилося, що уйгурам заборонено вчитися за кордоном. Його затримали та ув’язнили на три роки.

Кенійського письменника Нґуґі ва Тіонґо спочатку кинули за ґрати, а тоді вигнали з країни за рішення писати рідною мовою ґікую. Прагнення до самовизначення наражає людей на ризик. І Тагіра Гамута Ізґіла, і Нґуґі ва Тіонґо, не здатних визначати власну долю на батьківщині, було позбавлено суверенності.

Вийшовши на волю, Тагір почав усе спочатку й зробив кар’єру в кіноіндустрії. Тоді все знову погіршилося, його з колегами почали переслідувати. Попри те, що тепер він перебуває у відносній безпеці в США, наша розмова відбулася з пересторогами. Тагір не з’явився на екрані, було тільки чути його голос. Людина, яка, сидячи біля мене, перекладала з уйгурської на англійську, не дозволила називати своє ім’я. Виявилося, що в минулому бували випадки, коли до зум-дзвінків долучалися невідомі. У перекладач(ки) було відчуття, ніби за ними шпигують.

Виїхавши до Сполучених Штатів, Тагір не може спілкуватися ні з батьками, ні з братом, які досі живуть у Кашґарі. Свою історію письменник розповів у книжці «В очікуванні нічного арешту» — уйгурською, бо не володіє англійською вільно. Проте написав він її не для уйгурів, а для решти світу. Якби не перекладач Джошуа Л. Фрімен, авторового послання ніхто не почув би. Друга мова Тагіра — китайська, та він, хоч і опанував її досить добре, не зміг би писати нею вірші. Утім, китайська стала для нього брамою до західної літератури, не перекладеної уйгурською. Під час навчання в Пекіні саме через китайську він відкрив для себе американську поезію та прозу. Коли їздив до Кашґара, говорив із китайцями їхньою мовою, але ті сердилися, почувалися ніяково й невпевнено. Ліпше вже уйгурською. Чи неуйгурці так само не мали права говорити до китайців китайською? Чи китайців це якось ображало? Чи вони почувалися так, ніби представник етнічної меншини краде їхню мову?

З кримськотатарськ(ою) поет(кою) я теж не міг* розмовляти відкрито. Ця людина живе в Криму, тому ми листувались українською через електронну пошту. Мені дуже хотілося б пізнати особистість співрозмовни(ці). Почути тембр голосу, побачити зовнішність. Зазирнути в очі. Та принаймні я знайомий* з віршами в англійському перекладі, в яких поет(ка) оспівує красу Криму. Красу, яку мені доводиться уявляти через свідчення, фотографії, фільми. Це як торкатися трави через скло.

Я можу переповісти те, що поет(ка) написа(ла) завуальовано, аби не наражатися на небезпеку. Батька ще дитиною заслали в Узбекистан, мати народилася вже на засланні. Сім’я зберегла свою мову, однак задля спілкування з іншими, радіо й телебачення вони мусили звикати до російської. Спочатку в Узбекистані не було кримськотатарських книжок. У 1957 році було засновано видавництво, назване на честь узбецького поета Ґафура Ґуляма, де видавали книжки зокрема кримськотатарською. Пізніше, коли сім’ї дозволили повернутися до Криму, книжки рідною мовою замовляли з Узбекистану, бо на батьківщині їх майже неможливо було знайти. Сталінські посіпаки догідливо й затято знищували все, що стосувалося спадщини кримських татар. Поет(ка) вивча(ла) три мови й літератури — кримськотатарську, українську, російську — і писати ма(ла) змогу всіма трьома, але свідомо вибра(ла) кримськотатарську. Каже, що кримські татари борються за свою мову.

Колись поет(ка) з матір’ю виписували газету кримськотатарською мовою. Було зручно, коли видання публікували онлайн. Потім газета почала виходити на папері, а тепер її майбутнє під загрозою. Сулейман Мамутов мешкає в Києві. Його батько в Криму, видає ту газету. Не так давно російський Центр протидії екстремізму (місцеві називають його «Центр Е») «порадив» друкарні, де друкували газету, припинити цю діяльність. У власників не було іншого вибору, ніж відмовитися від друку, хоча вони давно зналися й підтримували добрі стосунки з редакторами видання. Вони показали батькові Сулеймана листа від Центру Е: на тлі утисків і лицемірства це був чесний вчинок, хоч і болісний. Тепер газета шукає іншу друкарню.

Сулейман хоче зберегти рідну мову. Він навчає кримськотатарської свою доньку. Розраховувати на кримськотатарську школу трохи північніше Києва, де мову викладають лише декілька годин на тиждень, він не може. Сулейман також волонтерив, збираючи кошти на Національний корпус кримськотатарської мови — базу даних із текстами кількома мовами, доступну онлайн. За допомогою ШІ та навчених моделей за два роки кримськотатарську впровадили в Google Translatе. Та якщо мовою не послуговуються в широкому світі, якщо вона не звучить у кінотеатрах, барах, судах, то стає мовою домашньою, суто приватною і не розвивається. Тоді зберегти мову дуже важко — як вирощувати пальми в малих вазончиках на підвіконні. Або садити пальми в тундрі: так кримських татар «пересаджували» в далекі краї.

Слово «тундра» походить із кілдинсько-самської мови, де tūndâr означає безлісу гірську ділянку. Спочатку слово запозичила російська, а згодом, у XIX столітті, — англійська. Поширившись, воно стало єдиним словом на позначення цієї конкретної екосистеми. Чи потребуватимемо ми цього слова, коли через зміни клімату вічна мерзлота розтане й тундра зникне?

Етимологія назви найбільшого міста на півночі Норвегії — Тромсе — до кінця не з’ясована. Її відповідник у мові самі, Ромса, запозичений із норвезької та, найімовірніше, позначав священну для народу самі гору. Декілька років тому в середині листопада я прилетів* у Тромсе в найтеплішій куртці, готуючись до арктичного морозу, — аж раптом надворі весняні плюс чотирнадцять. Довелося роздягнутися до тонкого светра. Чи в майбутньому нам буде потрібен цілий розлогий словник, яким самі послуговуються для опису снігу? Кажуть, під час Другої світової представники вермахту вешталися самськими землями з міфічним списком транскрибованих німецькою слів, що в самській мові позначають сніг. «Міфічним» я його називаю вслід за самським поетом Сіґбьорном Скоденом. Він і розповів мені цю байку: спочатку сказав, що точно бачив той список на власні очі, але потім виправився, мовляв, ні, тільки чув про нього. Серед самі ходила легенда про той список. Мені не вдалося його знайти. Але ж яка колоритна, яка ймовірна історія. Чи через п’ятдесят років комусь згодиться такий список? Коли вимруть слова — або ж, за де Сосюром, означники (signifié), — слідом вимруть їхні означувані (signifiants), себто матеріальні об’єкти, а потім і ті, хто їх називав.

Багато мовознавців говорять про лінгвоцид — навмисне стирання мови певної нації чи народу. Мова не є абстрактною сутністю, позбутися мови означає позбутися людей, які нею розмовляють. Мова може вижити в письмовій формі, але мовлення помре. Або ж, запозичуючи термінологію де Сосюра, мовленнєвий акт (parole) зникне, а мова (langue) існуватиме далі. Мови померлі чи вбиті — себто ті, чиїх мовців знищено, — дедалі частіше порівнюють із біологічними видами. На нашій планеті існує близько 6 800 мов, 4 % населення Землі розмовляють 96 % мов. Тобто більшість мов світу є мовами меншості. Деякі мови вбивають або підкорюють інші мови: їхній капітал, послуговуючись термінологією Бурдьє, більший, а отже, цінніший. Кожна мова віддзеркалює мислення людей, які нею розмовляють.

За намистами речень, нанизаними з коралів фонем і морфем, ховаються глибокі, унікальні археологічні шари життів, любові, суперечок. У назвах закладено знання. Ті, хто жили на землі, знають її досконало, наче тіло коханої людини. Існує легенда про американський винищувач, що розбився під час Другої світової біля австралійського міста Бейкерс-Крік. Вижили четверо членів екіпажу. Вони довго блукали в пошуках допомоги, і троє померли від голоду на родючій землі. Якби ж вони знали назви їстівних рослин, що росли довкола, як їх знають корінні мешканці.

аріель висловлює подяку своїм співрозмовникам та співрозмовницям і тим, хто надихали й допомагали під час роботи над цим текстом. Це Нара Наріманова, Марія Шинкаренко, Віталій Чернецький, Сіґбьорн Скоден, Олівія Ласкі, Мамурє Чабанова, Еліна Новохацька, Олеся Яремчук, Сулейман Мамутов, кримськотатарськ(а) поет(ка), що воліє зберегти анонімність, перекладач(ка) з уйгурської на англійську, що воліє зберегти анонімність, Тагір Гамут Ізґіл, Церінґ Ванґмо Домпа, Бучунґ Д. Сонам, Юлія Юрчук, Анастасія Левкова й Аскольд Мельничук. аріель також дякує Вайтерові Шрайбену та Літературному колоквіуму в Берліні, де мав* змогу працювати над цим есеєм.

Переклад з англійської Ганни Лелів.

Ілюстрація: Ірина Костишина