Випуск 12. Сором

Сором визначає, як люди діляться спогадами, про що можна говорити відкрито, а що залишиться прихованим між мовами. У поїздках потягами воєнної України, у русі крізь час і кордони авторка цього есею міркує про родинну пам’ять, витіснення й уривчасте передання історії — супроводжуючи текст власними ілюстраціями.

Я часто їжджу потягами.

Іноді дорога до України триває довше, ніж саме перебування там. Потяг не пришвидшиш. У воєнний час рух улягає блокпостам і зонам очікування. Інфраструктура мобільності реорганізовується під потреби війни, змінюючи часовість подорожі. Я досвідчила ці зміни під час дослідницької поїздки до Запоріжжя. Маршрут пролягав просторами із залишковими ознаками військово-промислового облаштування. Колись цю інфраструктуру збудували, щоб упорядкувати потік ресурсів, робочої сили й людей загалом.

З вікна я бачу, як ми проминаємо станції, де чекання розтягується до безкінечності. Думаю про тих, хто рухався вздовж таких ліній раніше за мене: про своїх дядька й тітку, які покинули Прип’ять після Чорнобильської катастрофи. Дядько працював на третьому реакторі, саме мав іти на ранкову зміну 26 квітня 1986 року, після нічного вибуху. Вони з тіткою виїхали через кілька днів, коли в повітрі було вже повно радіоактивних частинок. Їх переселили в литовське місто Електренай, де дядько став працювати на тепловій електростанції.

Мої батьки познайомилися в потягу до Києва рік по тому. Їхні траєкторії перетнулися в межах радянської логістичної системи, що розподіляла людей, робочу силу, життя згідно з незбагненною бюрократичною логікою. Моя мама їхала з Вільнюса, де гостювала, до подруги в Тирасполь і мала пересадку в Києві. Тато повертався з Електреная. Він допоміг їй купити наступний квиток. Вони залишили багаж на вокзалі й цілий день гуляли містом.

Через кілька місяців мама зателефонувала татові на роботу, неправильно вимовивши його — явно українське — прізвище. Він її не виправив. Вона була вже вдома. Сказала, що ніколи не бачила цвіту каштанів. У травні приїхала подивитися. Він освідчився — і вона залишилася. Зрештою покинула Череповець, де працювала інженеркою.

Коли вибухнув реактор, вони ще не були знайомі. Він відзначав Перше травня й відклав поїздку до Харкова, вважаючи, що ситуація безпечна. За кілька днів до того на пікніку (заради якого він лишився в Києві) тато почув тріск у повітрі, але не надав йому значення. Тимчасом мама летіла з Москви до Белграда й звернула увагу на радіаційний контроль в аеропорту і те, як люди сторонилися, почувши, що вона розмовляє російською.

Мої дідусі: дід по матері під час Другої світової війни дійшов до Берліна, прожив у Німеччині п’ять років, а згодом повертався туди як турист, незмінно захоплений цією країною; дід по батькові пережив Голодомор, переселившись до Грузії. Родичі, які відмовилися виїжджати, загинули. Цей маршрут залишився неословленим. До мене долинув єдиний відголосок: дід називав мене «Лєра-джан».

Рух начебто з’єднує ці лінії, але насправді створює шум. Рух не витримує ваги сорому, і я шаріюся, підходячи до межі осмислення власного руху.

Мій сором зароджується раніше за мову. Він чаїться між рядків — згідно з логікою цензури, хоча явної цензури як такої давно вже немає. Сором спотворює можливі історії, яких я так і не почула через білий шум телевізора в дев’яностих. Сором уриває потенційні речення, змінюючи тональність, щойно сенс наближається до небезпечної двозначності, — що ми з однодум(и)цями недавно обговорювали в контексті радянських візуальних архівів.

Мої батьки, дідусі та бабусі не мовчали. Але їхні розповіді рідко трималися купи й були для мене незбагненними. Історії то губилися за байками про непевне походження моєї матері як представниці корінного народу Сибіру, то сповзали в ностальгію.

Тоді сором діяв як внутрішня інтерференція, визначаючи, що саме можна казати і як далеко може зайти речення. Я навчилася простежувати ці модуляції, переходи між тональностями, підлаштовувати під них власне мовлення, залишатися в діапазоні, де мав би ховатися сенс (між рядків).

Я народилася через кілька років після Чорнобильської катастрофи, чиї наслідки вже встигли отруїти атмосферу, в якій пам’ять передавалася від покоління до покоління. Як пише Ольґа Кучінська, після Чорнобиля знання формується в умовах неповної видимості й обмеженого доступу. Історії Чорнобиля, війни, голоду, депортацій і колективізації часто передаються уривками, через перерви й вагання. Близько не підберешся.

Рух мого потяга не з’єднує цих ліній. Рух створює умови, де шум ліній стає відчутним. Як нагадує Мішель Серр, шум — це умова комунікації. До мене доходять часткові передачі, їхнє поле сформоване перешкодами не меншою мірою, ніж власне сказаним. Тут сором, переплітаючись зі страхом, встановлює межу наближення до того, чого не можна висловити в повноті. Ці вагання вловимі в мові. Як близько можна підійти, як надовго затриматися, скільки сказати. У мові це стає чутним.

Котра мова — моя рідна? Українська, російська, суржик?

Це все різні частоти. Успадкований сором нерідко модулює відчуття приналежності не через його відсутність, а через нерівні умови ословлення. Українська — мова близькості мого дитинства. Попри постійний тиск, вона не зникає: її переривають і витісняють, але вона повертається. Українська втримувала цю близькість без опори на структури, що усталюють і легітимізують мовлення. Російська, своєю чергою, теж мова близькості — а водночас мова форм, через які імперська влада упорядковувала сприйняття й висловлення. У просторі російської сенс міг усталитися, визначаючи, що вільно сказати, а що має лишитися несказаним.

Раніше я переміщалася між двома мовами, як між частотами, перемикалася посеред речення, перебивала сама себе, замовкала. Українська не надходить чистим сигналом. Вона резонує через шум, з паузами й пропусками. Навіть найніжніші спогади лишаються трішки витісненими, наче в них досі є щось чужинське, безсоромне.

Тепер це витіснення стає відчутним як вібрація, як шум. І саме там, усередині цього спотворення, уможливлюється інша форма зв’язку: «буття-з», що втримується на самісінькій межі відкритості.

Авторка дякує за підтримку Центру передових досліджень «уСпадкування» (inHerit) при Берлінському університеті імені Гумбольдтів. На цей текст та ілюстрації її надихнули спілкування й участь у семінарах з командою центру, стипендіат(к)ами й колегами, а насамперед — розмови із Сімон Тоджі про сором і успадковану історію. Продовженням цих розмов став діалог між есеями Валерії та Сімон у цьому випуску re/visions.

Переклад з англійської Ганни Лелів