Ремедіос Варо. Творчість як дім
У Парижі 1930-х іспанську художницю Ремедіос Варо (1908–1963) часто недооцінювали колеги-сюрреалісти з оточення Андре Бретона. Пізніша еміграція до Мексики принесла свої випробування. Проте саме Мексика — і дружба, що склалася там з іншими художницями, — допомогли Варо по-справжньому знайти себе. Цей есей оповідає про шлях мисткині крізь політичну боротьбу, війни та екзиль.
Жінка, одягнена в мантію зі світла, зосереджено, навшпиньки йде коридором. Зі стін до неї виринають постаті — її попередники на цьому шляху. Вони мовчать. Очі заплющені. Та їхня присутність ущільнює простір. Не дає подорожній загубитися в самоті. Волосся жінки пломенем здіймається до зірок. Вона сама як вогник. Та, котра стане в ряди тіней, коли завершить свій шлях.
Картина іспанської художниці Ремедіос Варо «Поклик» — моя улюблена. Нагадує мені про власний доленосний досвід. Як і Варо, я емігрувала під час війни. Одна думка врятувала мене від панічного страху в евакуаційному потязі. Думка, яка була й залишається моїм особистим вогником: і я, і мої попутники, і ще мільйони українців — не перші, хто емігрував через війну. Ми йдемо слідами попередників, які пройшли цей шлях майже сто років тому.
Я віддавна вивчаю українську культуру в екзилі першої половини XX століття. Тоді українські митці за кордоном не лише виживали, а й продовжували збагачувати світ своєю творчістю. Тож в евакуаційному потязі я уявляла о́брази з рисунків Олександра Архипенка — центральної постаті моїх досліджень — і перебирала, наче намистини, уривки з мемуарів емігрантів, опублікованих свого часу в «Червоній калині». Усі ті люди минулого були як тіні з картини Варо. Не могли до мене озватися, та я відчувала їхню присутність. Їхні історії живили мене.
***
Роботи Ремедіос Варо я вперше побачила на виставці 2026 року «Ти в серці змін. Сюрреалізм і антифашизм» у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві. Через роботи сюрреалістів з усієї Європи куратори розповіли про боротьбу з авторитарними режимами не зброєю, а образом і словом. Ця боротьба точилась і в еміграції. Роботи українських та іспанських сюрреалістів, розташовані поруч, ніби вели діалог про способи сприйняття реальності, яку сформували воєнні катастрофи.
Неподалік від відомого фотопортрета української художниці Марґіт Сельської, яка позує з порожньою рамою, експонувався фотопортрет Ремедіос Варо в конструкції з маскою, що теж своєрідно обрамляє обличчя. Обидві світлини зробили друзі мисткинь, Александер Кшивоблоцький і Каті Горна відповідно.
Дружба, переїзди, пошук тепла й спокою — ключові слова в розмові про долю Ремедіос Варо.
***
Ремедіос Варо здобула освіту в іспанській Королівській академії витончених мистецтв Сан-Фернандо, 1930 року отримала диплом вчительки рисунка. Проте він мало що значив у консервативному середовищі Мадрида і ніяк не сприяв кар’єрі молодої художниці, яка шукала власний стиль. Ще під час навчання Варо познайомилась із сюрреалістами в Студентській резиденції, серцем якої тоді були Лорка, Далі та Бунюель. Мисткиня зацікавилася їхніми ідеями.
У Парижі Варо вперше побувала 1931 року зі своїм першим чоловіком, митцем Херардо Лізарраґою. Наступного року вони повернулися в Іспанію й оселилися в Барселоні, де долучилися до кола молодих авангардистів. Частина тамтешніх друзів, зокрема Естебан Франсез і Оскар Домінґес, підтримуватиме контакт із Варо в еміграції. На жаль, роботи художниці того періоду було знищено в роки війни.
Під час Громадянської війни, у 1936 році, Варо познайомилася з французьким поетом Бенжаменом Пере, який приїхав до Іспанії воювати в Інтернаціональних бригадах. Мисткиня була прихильницею республіканців: сюрреалісти, орієнтовані на свободу й самовираження, засуджували колоніалізм і фашизм. Між Варо та Пере спалахнув роман, і 1937 року вони разом поїхали до Парижа.
Там Варо познайомилась із сюрреалістами, які гуртувалися навколо Андре Бретона. У той період її творчість сильно залежала від оточення й обставин, через фінансові труднощі художниця бралася за комерційні підробітки. Колеги-митці часто сприймали її як femme-enfant — загадкову юну музу. Талант і переконання були радше доповненням до образу чарівної супутниці. На Бретонових зборах Варо, за словами Андре Тіріона, почувалась «як на іспиті».
Змінити роль вдалося лише в Мексиці. Однак шлях був непростим. У 1939 році уряд Франко заборонив повертатися в Іспанію тим, хто був пов’язаний із республіканцями. Варо виявилася відрізаною від рідних. Її молодший брат Луїс, призваний до франкістської армії, загинув. Коли почалася Друга світова війна, художниці загрожувала депортація з Франції. 1940 року Пере ув’язнили за комуністичні переконання, а Варо на кілька місяців опинилася під вартою за зв’язок із ним.
Мисткиня не залишила словесних свідчень про цей досвід. Проте в її картинах з’явилися тривожні мотиви високих стін без вікон і тісних приміщень, що навіюють клаустрофобію. А ще моторошний образ ревматичного болю, який мучив художницю протягом решти життя. Після звільнення Варо дізналася, що Лізарраґа перебуває в таборі інтернованих, і змогла домогтися для нього свободи. Наприкінці 1940 року Варо, Пере, Лізарраґа, багато їхніх друзів — усі були однодумцями й колегами — утекли в Марсель. Кілька місяців вони переховувалися від гестапо на покинутій віллі, у голоді й злиднях. Зрештою за сприяння Комітету надзвичайної допомоги Веріана Фрая їм вдалося виїхати. Так Варо опинилася в Мексиці.
Там художниця почала будувати життя з нуля. Спочатку заробляла, проєктуючи рекламу для фармацевтичної компанії Bayer; їздила з епідеміологічною експедицією у Венесуелу, де малювала малярійних комарів на замовлення Міністерства охорони здоров’я. У той час вона дізналася, що мати і старший брат Родріґо втекли від режиму Франко. Пере повернувся до Франції 1947 року. Варо залишилась у Мехіко, роззнайомилася з місцевими митцями. Та найбільшим джерелом підтримки було спілкування з іншими емігрантами, з якими її об’єднував спільний досвід.
Здається, для Ремедіос Варо оточення було важливішим за місце перебування. Втім, у її щоденнику є такий запис: «Я прибула до Мексики в пошуках миру, якого не знаходила в Європі — там точилося жахливе протистояння, я просто не могла малювати серед такого неспокою». Схожими прагненнями керувалися фотографка угорського походження Каті Горна, яка документувала Громадянську війну в Іспанії, і англійська художниця Леонора Каррінґтон, яка познайомилася з Варо ще в Парижі. Обидві втекли від переслідувань нацистів.
Завдяки їхній дружбі постав маленький містичний художній світ. Троє мисткинь жили поряд у районі Ла-Рома й бачилися щодня. Вони цікавилися еволюцією свідомості, переказували одна одній сни, вигадували рецепти для «кухонної магії», практикували медитацію. Приятелі жартома називали їх «трьома відьмами». Ще художниці створювали маски, вбрання й ляльки, натхненні фольклором майя та ацтеків; влаштовували з ними перформанси для друзів і місцевих поціновувачів мистецтва. Вони вірили, що творчість має бути спонтанною та здатною викликати усмішку.
Особиста історія Варо втілилася в художній мові. Випробування стали о́бразами. За десять років художниця поступово здобула популярність. Роботи з її персональних виставок 1956 та 1962 років були швидко розкуплені.
Справжнім союзником та інтелектуальним партнером мисткині на новому шляху став її другий чоловік Вальтер Ґруен — австрійський єврей, який пережив концентраційний табір, утратив родину й емігрував за океан, де зрештою став власником музичної крамниці. Варо присвятила йому кілька картин, закодувавши в них музичні символи, а його самого зображала мудрецем, який «грає із сенсом музики».
Після раптової — від серцевого нападу — смерті художниці 1963 року Ґруен дбав про збереження та популяризацію її спадщини. Він зберіг щоденники й ескізи, уклав каталоги робіт, які викупив у приватних колекціонерів, щоб створити цілісну меморіальну збірку.
***
Ремедіос Варо писала: «Я прив’язана до Мексики більше, ніж до будь-якого іншого місця. Іспанію я знаю мало, бо жила там ще зовсім молодою. Саме в Мексиці я відчула прийняття і безпеку». Та це не означає, що Іспанії не лишилося місця в її мистецтві. Навпаки, в роботах Варо виразно прочитується іспанський контекст.
Маленька Ремедіос навчалася в католицькій школі для дівчат, де їй не подобалося. Батько-інженер першим повірив у доньчин талант, подарував олівці й альбоми, навчив креслити. Переконав ставитися до релігійних догм «по-філософськи», зосереджуючись на художніх символах.
Тому в картинах Варо монастирські келії та релігійні споруди бувають то в’язницею, то лабораторією творчості. На картині «Вишивання земної мантії» дівчата виконують філігранну роботу під наглядом суворого наставника з прихованим обличчям. А у «Створенні птахів» схоже на монастирське приміщення — це простір, де з музики, фарб і магії місяця, що їх поєднує чарівна істота, народжуються пташки — символ вільної душі.
Хоч Варо стала атеїсткою, вона протягом усього життя цікавилася середньовічною алхімією та філософією. Її містицизм із мотивами духовного братерства і спільної інтелектуальної праці — не католицька традиція, а особиста інтерпретація. Також художниця переосмислювала релігійні сюжети Ель Греко, Сурбарана, Веласкеса, Гої.
«Я не хочу говорити про себе, адже переконана, що важливою є робота, а не людина», — писала Ремедіос у щоденнику. Праця була її головним життєвим якорем.
Еміграція дала Варо новий простір. Пережиті випробування спонукали мисткиню бути сміливішою і відкривати свої думки світові. У Мексиці, віднайшовши комфортні умови для творчості, Варо виробила власну художню мову, виразну й метафоричну — таку, що давала змогу не стикатися з болем безпосередньо.
Біографія завжди має коріння. Навіть якщо про нього не говорять прямо, коріння втілюється у творчості. У виборі тем, образів, символів. Полотна Ремедіос Варо не розповідають буквально про її бентежну юність, вигнання, війну. Але все це присутнє, заховане в метафорах.
Гадаю, у цьому полягає щастя людини мистецтва: вона носить у собі цілий світ, який може бути прихистком і зціленням. А творчість дає змогу збудувати з цього дім.